Я лежу горілиць,
Весна запліта мені коси.
І вплітає у них запах повені,
талих снігів.
На вустах моїх посміх,
та котяться сльози.
ранні роси із дивних,
далеких лугів.
І так стрімко беруть
і підводять мене до цариці
ті невидимі досі нікому
живі потічки.
Я уквітчана й зрошена
йду по землі до сестриці,
щоб скоріше торкнутись
її неземної руки.
І нестиму між люди
благую про неї звістку,
щоб зраділа давно вже в чеканні
спрагла земля.
Тій появі з-під снігу крихкого
квітки-первістки.
Лише їй зрозуміло,
що значить те перше маля.
