Сто років самоти
Промчать без залишку
Й розвінчання
Насмерть.
Чому ти - саме ти
Й куди подіти час
У надлишку
Коли тобі самій
Набігло лиш на чверть
А все вже шкереберть?
Люблю. Їм. І молюсь.
А сенсу аж чортма…
Втомилась буть дитям
Творця, що спочива
з дня сьомого і дотепер, -
Він ніби й поряд, тут,
але
його
нема,
Ви чули? – Бог помер!
Кому ми молимось
І віримо тоді кому, скажи?!
Забута ця земля
І Богом, і людьми,
Й нами
байдужими…
Слова мої
як білизнА
чи білість –
в них істинний
лиш зміст.
Пробач,
що мовчазна -
Для форми, певне,
треба
більший хист...
Пробач мене.
Пробач...
А я пробачу нас.
Вина мине…
О так, вина!
In vino veritas!!!
________________
І знову й знов
Не крапку ставлю,
Скелю -
мій міні-шаблон
ста років самоти,
де lonely ти,
but not
alone…
