Мені холодно у цій квітневій тиші.
Заливаю біль ковтком вина.
Вже за вікнами цвітуть рожеві вишні.
Серед люду я сама-сама.
Кажуть, нелегкі випробування.
Кажуть, що не винесу, слабка.
Та зі мною трепетне кохання.
Віра і надія крем'яна.
Руки поклади мені на плечі.
І хоча б на хвильку так замри.
І нехай надворі буде вечір
Тихої морозної зими.
Очі не ховай! Я добре знаю,
Що чужа постава і лице.
Я тебе відречено кохаю.
Ні вінця не треба, ні кільце.
Господи, пожалуй ти хоч трішки!
Непотрібна самим дорогим.
Надворі, босоніж, мерзнуть ніжки.
Надто сильна, плакать нема чим.
Інга Хухра відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Чомусь від весни нелегше,Юлю... тай звинувачувати О.М. нема в чому... насильно мил не будешь....чи не так? це все просто лірика кохання, яке слугує музою... просто душа... яка знаходить вихід і спосіб говорити з світом таким чином,за посередністю рядків... сподіваюсь, що вдалих...
ти немов ранений звір який кожен раз після встряски встає і зализує рани, але кожен раз це все ваще і ваще.....
надіюсь доречний комент
Інга Хухра відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
нічого... сподіватимусь,що це найстрашніше,що могло статись в моєму житті... кожне з випробувань... гірше вже не буде... треба вірити... тай в принципі, куди вже гірше...
Інга Хухра відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
шкода, що доводиться таке переживати...я не лише про кохання... адже це вырш не тыльки про нього...проте, що не вбиває, те робить нас сильнішими... банально,але правда...