про статую в Царському Селі, оспівану О. С. Пушкіним
О,як дівочі уявляю почуття,
Коли той глечик об скалюку дзенькнув,
Як струм пронизав тіло неньки,
Тепер ,ти певна,не уникнути биття.
Вода із черепків струмочить кришталем,
Ти в розпачі,бо що ж то далі буде...
Сюди тепер приходять часто люди,
Від співчуттів їх полетіла б журавлем.
Мені так жаль ту діву вельми ніжну,
Хотів би розпач той хоч чимсь розрадить.
Краса її єства мене нестямно вабить
І літом теплим,і у зиму сніжну.
Ще жаль за те,що дивні білі ночі
Проводиш ти завжди у самоті,
Цнотливе тіло демонструєш в наготі,
То нащо вже ховать свої несмілі очі?
