Будинок був ідеальною геометрією та стійкою фізикою. Звичайний. Просторий. З великими вікнами, високими дверми і дерев’яною підлогою. На стелі у вітальні викладена фреска – блакитно-білий перелив. Власники говорили, що це – небо. Красива, але брехня. Взимку всередині було тепло. А навесні – свіжо і чути аромат квітів. Взагалі в домі панував затишок. Жити в ньому – це, мабуть, справжнє щастя.
Дерево. Вважають, що воно росте коренями в землю. Але воно росте коренями в землю, а віттям в небо... Стовбур, гілки вверх, розгалужуються і знов вверх, чи вбік; вигинаються, викручуються. Химери. Не моделі.
Чули, чого бояться дерева? Помирати… з верхівки. З самої вершини стовбура! З кінчиків тонких гілок… З бруньок… Це найгірша смерть.
Всі так звикли до них, що не звертають уваги на те, які вони дивні. Що зовсім не подібні. Не зрозуміло в чому їх сенс, хоча як і в усьому іншому.
Будівля фантастична. Одне лише – на ній проростають дерева. Вітри приносять насіння. Дощі поливають. Сонце годує і ніжить. Господарям – морока – скільки пруття виривати з коренями, вирубувати – аж сокира тупиться – з балкону, стріхи, зі стін і навіть з підмостку і вхідних сходів. І головне ростуть не по днях. За ніч на горищі – цілий гай. Молоденькі дубки, клени, граби… На порозі – калина. А в вікні – сосенка.
Спочатку думали, що зживуться з цим дивом. Зроблять собі сади Семіраміди. Адже останні – це теж будівля. Проте то була будівля обсаджена повністю рослинами , а в них же рослини, які проростають крізь неї.
Одного дня взяли кущі рожі та жасмину та почали рити стіни і садити. Ті ж, на подив, і прийматися не думали. В’яли і засихали. Чому ж? Що за напасть? Кричали в розпачі жителі будинку. А дерева проростали все нові.
Люди там боялися. В них не було жодного розумного пояснення цього явища і не знали що з цим можна робити. Вони стали до краю нервовими та страшними. Таке враження – вони відходили. Їх скуйовджене в клубки волосся, подряпані тіла та виснажені очі. Після довгих мук залишили будинок.
Він сам став страшним. Боротьба дійсно моторошна. Після цих персон на будівлі залишилося багато обрубаних стовбурів, з яких стирчали тонкі зелені гілки. Біля входу вигорілі чорні ями. Недогорілі вогнища. Купи вбитих дерев, які навіть не підпалили, на яких вже засохло і облетіло листя, поки вони лежали… В кінці вже рубали так недбало і з такою ненавистю , що зачепили частину балкону і вона обвалилась. Наступного дня вони поїхали, на залишку показало сонцю тендітний блідо-зелений листок нове життя.
Будинок не залишився без господарів. Там жили привиди. Усамітнений та закинутий – прекрасно. В будь-яку мить може злетіти з подувом нового вітру – не біда. Всередині смоляно-темно і якщо крізь гілки дерев проникає хоч промінь світла, то його зразу ловить якась мара, саджає в банку з рідиною і накриває чорною хустинкою. Потім бере обережно у руки і несе в одну із зал. В ній надзвичайно сонячно. Аж сліпить. Там багато таких банок різних розмірів. Ними заставлена майже повністю. З шаф викинуті книжки валяються з порваними сторінками, замість стоять диво-лампи, на дивані, на обідньому столику, на підлозі, на люстрі… На стелі – голуба фреска і цілини, через які видно сонце.
Дерево на балконі не було найстаршим. Не було найвищим, найзеленішим чи найпишнішим. Просто було. Поки в будинку жили привиди, воно вросло в стіну і майже добралося до землі. Коли раптом знову почався вітер і воно почало сильно хитатися. Корені не здавалися міцною підтримкою. З боку в бік, з боку в бік, з боку… По стіні пішла чимала тріщина. З великим грохотом впало. Будинок не такий міцний, вітер потужній, примари – байдужі. Дерево зробили з будівлі руїну, впавши впоперек всієї його площі.
Воно завалило і вітальню з фрескою. Частинки її валялися зараз, пускали напівпрозорі зайчики по деревах. Це їх лоскотало і вони по-дитячому сміялися.
Час злизував руїни споруди, наче ласун льодяник. Дерево з балкону зникло з нею, та кругом пишався справжній лісок. В ньому співали солов’ї.
Загадка – чому таке сталося. Будинок з чарівного матеріалу? Надродюча земля? Вітер?
Не зрозуміло в чому сенс, хоча як і в усьому іншому.
