Мене не бере сон. І не ламає втома.
Мене знобить. Бо у душі дірки.
Блукає вітер ними невгамовно.
А серце беруть дрижаки.
Десь там, за вікнами, надломлюється небо.
З тієї тріщини тече додолу кров.
Зірки померкли. Все давно померкло.
А ти ж казав, що сонце вічне, мов...
І ось зацвіли маки знов.
Хоч зараз жовтень.
А може вони ще від тоді жовті..?
Ти так старанно прополов своїми вчинками мою любов.
Я так її ростила довго.
Але кому вона потрібна? Та любов...
І видирав її з коріннями вітер.
Жбурляв подалі.
Я саджала знов.
Про що ти думав?
Як міг мої старання стерти на нівець?
Я так змагалася....
А тут прийшов кінець.
Вона пробралася обманом в нашу казку.
Та ніч була оманою.
А на її обличчі красувалась маска.
І ти повірив. Стер стару картинку.
Виходить, то була лише розминка.
І я - не твоя половинка.
Заповнив серце на тритинку лиш,
Любов'ю...
Ну а на решті площини -
Тверді кристали солі з кров'ю.
Вдячна вам... мені теж ці рядки пообаються... 
