Прощай, прощай, чужа мені людино! Ще не було ріднішого, як ти.
Оце і є той випадок єдиний, коли найбільша мужність - утекти.
Ліна Костенко
Ти, мов міфічний бог! Такий прекрасний!
Вклоняюсь цій проникливій красі.
Чужий, не мій і я боюсь упасти
Із п'єдестала мрій, згубитись у пітьмі.
Торкнутися не смію твого тіла.
Хоча так вабить погляд, солод губ.
Побачила й відразу зрозуміла,
Що ти -- одна з найбільших моїх згуб.
Ти сяєш, наче Геліос у небі.
Ловлю твоє тепло, впиваюсь світлом.
А що ж лишилось пристрасній амебі,
Яка так звикла бігати за вітром?
Мене чіпляє все в тобі до болю!
Ще трохи й я не зможу вже спинитись.
Насититись нема часу тобою.
А хочеться у тобі розчинитись.
Лякаюся сама свого бажання,
Та вірус вже в мені. Твоя цілком.
Придушую нестримні поривання...
І потрапляю у німе кіно.
Ти, мов Орфей, і гра твоя чарує.
Від диво-музики закляк в екстазі світ.
Ти Еврідіку в снах своїх рятуєш.
Творіння сонця, моїх марень гід.
Гітару обіймаєш, наче жінку
Зливаєшся з її єством в цілунку.
Я скоро цілуватиму лиш знімки,
Шукаючи у них лиш порятунку.
Я хочу бути твоїм інструментом,
Кохатися з тобою в морі звуків.
Та накриваю мрії всі брезентом,
Цупка матерія. Мене не чути.