Приїхали журналісти у село до бабці,
Роззуваються в кімнаті і шукають капці.
Бабця широко й гостинно двері прочиняє:
Та заходьте сміливіше - килимів немає.
Скільки себе пам"ятаю - по землі ходила,
Навіть в хаті я долівку нічим не встелила.
Та проходьте, не цурайтесь, до столу сідайте.
Вас цікавить моя доля? Не мовчіть, питайте.
Хлопець камеру лаштує, дівча - мікрофона,
А бабуся вся сіяє, як ота ікона.
Тож скажіть, будь ласка, пані, дівча проказало:
Чи в селі останнім часом жити краще стало?
Чи ви маєте проблеми? Чи всього доволі?
Чи маєте господарство? Що росте у полі?
Як тут з водопостачанням, а взимку - із газом?
Чи ви самі тут живете, чи з дітками разом?
Чи вам вчасно листоноша пенсію приносить?
Та чи вам тих грошей, бабцю, на прожиття досить?
Яка у вас медицина, чи є тут аптека?
І як ви влітку рятуєтесь, коли така спека?
Бабця тихо проказала - живу, як умію...
Ви назвали мене "пані"? Я ніяковію...
Були часи, та минули - тепер я не пані.
Бо пани зараз не носять черевики рвані.
В селі краще стало жити тим, хто розум має,
Хто скупив паї за безцінь, про прибутки дбає.
А в простих людей проблема - як їм далі жити,
Де роботу відшукати й з горя не запити.
Є у мене й господарство - кішка та собака.
Хтось почне просити їсти - мало не балака.
Ми харчуємося разом, тим, що росте в полі.
Якщо рясні дощі пройдуть - то всього доволі.
І вода є у криниці, та не можна пити:
Там нітрати й хімікати, хочу ще пожити.
А зимою не бідую, що газу не маю.
Щоб зігрітись я поволі дровцята рубаю.
Бо живу одна, як палець, діти розлетілись,
Десь до міста поїхали і там залишились.
А я живу на пенсію, ще й платять нівроку:
Сімсот гривень отримую вже ось стільки років.
Маю право на доплату як війни дитина,
Тільки правди не доб"юся, от лиха година.
Хто пояснить - буду рада, вік молитись буду,
Чому я за своє право маю йти до суду.
А так пенсії достатньо, я ще й відкладаю:
То на смерть, а то онукам дещо надсилаю.
Лікарі у нас сімейні, скажуть - пожартують:
Нема ліків від старості. Ось так і лікують.
І аптека є аж в центрі, та хто туди ходить.
В мене завжди свої ліки, на городі родять.
А від спеки, любі діти, ніде не сховатись.
Вже зима не за горами, треба нагріватись.
Журналісти послухали бабусю стареньку,
Щось собі все нотували в блокноти тихенько.
Якось похапцем прощались і ховали очі...
Так ось чому наша молодь жить в селі не хоче.
Розцілувати Вас за такий твір! Правдиво, соромно і гірко і боляче за таку правду.
З великим задоволенням додам до обраного.
Запрошую Вас провідати мою сторінку.
З повагою Євген.
Любов Вакуленко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Спасибі за віртуальний поцілунок, дуже приємно, що вірші про сільське життя знаходять відгук в вашому серці. Дійсно гірко і боляче, особливо за пенсіонерів, які все життя тяжко працювали на землі, продовжують працювати і за це нічого не мають окрім злиденного існування. Вони це не заслужили. Та й нас самих мабуть чекає те ж саме...
Да, проблем немеряно и решать их никто не спешит.
P.S. Увидела в своем комменте ошибку, простите, стыдно. Просто сначала писала на украинском, а потом на руссом, но "тривоги" видимо не исправила
Любов Вакуленко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Стих - не только "Правда жизни",
А наша боль, тривоги,
Глянь вокруг - одни проблемы
В селах очень многих
Любов Вакуленко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Больно и страшно смотреть на эту сельскую жизнь издали, а вблизи - ещё больнее. Если бы перечислить все сельские проблемы, стих получился бы бесконечным...
