Я не раз промовляла собі:
«Скільки можна? Спустися на землю!»
А примхливе Собі, далебі,
Все рвалося до сонця шалено.
І вмовляння, й погрози мої
Не лякали його анітрохи,
У розбурханий темп течії
Вже пірнуло, і темп не сполохав.
Ну а хтось вже давно на землі,
І у нього, можливо, все добре,
Крізь турботи великі й малі
Він мандрує цим світом хоробро.
І кажу я собі: «Ну поглянь!
Адже сенс існування у цьому!»
А Собі мені кажи: «Відстань!
Так і знай: не сидітиму вдома!»
О, примхливе! Йому б лише так,
Щоб летіти кудись спозаранку,
Щоб носило його по світах,
Я давно вже його полонянка..
Але, мабуть, приємний полон,
Не сидиться. Романтика кличе..
Так, я знаю: цей райдужний сон
Нетривалий, короткий, невічний..
Хоча, знаєш – невічні і ми,
Щоб втрачати хвилини, мов сльози,
І торкнутися неба крильми –
Наша місія всупереч грозам.
