Я найбільше не люблю, коли ти йдеш. Просто йдеш, сказавши механічно «бувай», я посміхаюся у відповідь мило-ввічливо, розвертаюся і тримаюся за стіни, щоб не впасти у прірву..ти ніколи не бачиш, як змінюється моє обличчя, та й не треба тобі цього бачити. І знати тобі нічого взагалі не треба. Я берегтиму все в собі..
Я найбільше не люблю, коли ти йдеш, лишаючи твій щойно-теперішній сміх і погляд, лишаючи мене наодинці з порожніми стінами порожньої кімнати..я найбільше не люблю це відчуття, коли холод пронизує серце і думка «ти. Щойно. Тут.» кицькою дряпає серце. А ти ж не бачиш..мовчиш? мовчи. Пробач мені, я знаю, нам ніколи-ніколи, це..аксіома. Так. Просто пробач мені, я так боюся налякати тебе своєю відвертістю..ти…навіть не уявляєш. А може, здогадуєшся..але ж не мовчи тоді, невже не бачиш???!!!!благаю..це минеться..це просто якийсь дурман, знаю, минеться..просто не ображайся..нам немає про що говорити..і ми різні. Але мені так важко, коли ти йдеш. Цього більше не повториться. Я не чіплятимуся за холодні стіни, просто треба рухатися далі..і ще раз пробач. За відвертість. Тепер ти знаєш все.
