Якось взявши мольберт, я щодня малювала потрет,
Лиш на ньому не профіль Твій навіть, й цілком не анфас,
Скажеш, - може навіяне все це парадом планет?
Але то все з уяви, намулене в простір і час.
Я малюю кавалки зчерствілі буденних пустот,
Ржаві садна глибокі немислимих тих розставань,
Двоголосся часів, що обернене в цілісність нот,
І перервані лети, втамовані біллю зітхань.
Шал невистиглих ночей, як смутку земному контраст,
І химери дощу на застуджених лапах ялин,
Теплі дотики рук до душі, що знімають баласт,
Залишаючи осені щем і дощів тихоплин.
Охру суглинків шляху, кленову камідну печаль...
Малювати я хочу і буду Високість Твою,-
Доки подих мольберт відчуває і в віршах звучать
Щирі сповіді ці, що в минувшину ниті снують.
Лана, дорогая, как это, о живописи, созвучно с моим позавчерашним ответом-экспромтом Карлу Доммерштерну! Тоже о портрете. Слушай, как же это получается? Мы почти в одно время о похожем пишем. Почитай, пожалуйста, я дам ссылку.
Кстати, стих Карла офигительный. Человек пишет настолько классно и близко! Да, неровно. Но кто из нас не лажает? Знаешь, вот, ты об изображении Высокого, мы с Карлом о низком, о шарже. Но и то, и то - арт. Разве не так?
Лана Сянська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Да, Жень, действительно - офигительный стих по этой ссылке прочла. Видишь, чуть не прошла мимо.
И твой экспромт там - обалдеть. Шаржи вам удались.