«Будь щедрою, хай плаче твоє листя,
Роздай плоди і знову зацвітай,
Хай попліткує наволоч тілиста
Що є душа ?- у неї не питай.»
( Ліна Костенко)
А я себе тобі налию в чашу, чи у склянку,
Чи навіть в одноразову і паперову місткість,
Усе одно, я хочу так, і не даючи обіцянки,
Ти випий враз, ти зробиш спавжньо це, на рідкість.
Ти лиш ні краплі не пролий, і не залиш,
І не шкодуй, що так раптово і нежданно,
Ну ось тобі моя рука у нашу, тільки нашу тиш,
Там тільки троє нас, я , ти і ще - кохання.
Ми тут розстаим все НЕ по місцях,
Не будем прибирати пил, і гостЕй водити,
Тут все із почуттів, ілюзій, і жоден цвях-
Не зможе тут нічого і нікого пригвоздити.
Бо наша тиш - гамак з пелюсток літніх квітів,
Він припнятий до неба нитками мого дощу,
Живий , хиткий, допоки душі наші світлі,-
Допоки ти в мені і я тебе не відпущу.
Замовкніть всі, ротів закрийте чорні діри,
Ми є - перетікання до посудин сполучних,
Ми звуки струн зґвалтованої вами ліри,
Ми дзвін по нас і покалічних плітками - них.
Беріть усе, не шкода, все віддам за крила,
Здирайте одяг, і коштовності, й до мя'са шкіру,
І тіло нівечіть , цей біль мені тепер під силу,
Заплаче тиша, коли ви розрегочетесь манірно.
І буває, що потім на їх місці незаживаючі рани... Але це потім... Дякую 
