На столі спокійно горить свічка. Яскравий жовтогарячій язичок її полум'я раз у раз здіймається вгору, створюючи на стіні надзвичайно цікаву і захоплюючу гру тіней…
Не знаю чому, але на мить мені здалося, що людське життя надзвичайно схоже на таку свічку. Як це? А ось так: погляньте на свічку, котра стоїть на великому столі, така маленька і беззахисна. Вона зовсім одна і варто лише легенько дмухнути –її полум'я одразу ж гасне. Так само кожен з нас: зовсім один і зовсім беззахисний у цьому великому жорстокому світі. І варто лише оточуючим образити когось із нас – і життя на якусь мить зупиняється…
А ще свічка горить дуже повільно і спокійно. Лише інколи її полум'я стає більш яскравим, здіймається високо вгору і, здається, хтось намагається ним керувати. Та усе це минає за кілька секунд. і тоді розтоплений віск дрібними краплинками стікає на підсвічник. Точно так само і наше життя: протікає спокійно і одноманітно. Лише зрідка бувають яскраві спалахи. Тоді ми відчуваєм себе найщасливішими на всій землі. Та зовсім скоро розуміємо, що усе минуло і життя знову стало таким, як раніше. і тоді струмки солоних сліз стікають по щоках і важким осадом накопичуються на серці.
А свічка продовжує горіти. На стіні все так само танцюють тіні. Вони ніколи не стомлюються і не зупиняються. А я тішу себе однією думкою: Із розтопленого воску завжди можна зліпити нову свічку. І я вірю в те, що так само із солоного осаду. що збирається на серці, можна побудувати нове щасливе життя!
