Аня сиділа на вологій від недавнього дощу лавці у дворі неподалік від Романового будинку. Вона тремтіла від прохолоди осіннього дня. ЇЇ розкуйовджене вітром волосся торкалось нафарбованих губ і помада залишала свої сліди на ньому.
- Чорт, - злилась дівчина і тремтячими пальцями намагалась поправити зачіску.
Задзвонив телефон.
- Так, я на місці. Чекаю.
Від останнього свого слова у Ані защеміло у серці. Так, уже майже два роки вона чекає його… Дзвінки, sms, зустрічі – це все було вимоленим. Навіщо?
З-за рогу будинку з‘явився Роман.
- Ну що, мала? Ти знов заскучала за мною? Чого так терміново?
- Ром, цього разу я прийшла з тобою попрощатися . Розумієш, я втомилась від наших стосунків. Ні, це я неправильно сказала. Я втомилась від твоєї нелюбові.
- Це ти чого? Я ніколи не обіцяв тебе любити.
- Та знаю. Я ж не звинувачую тебе, просто прошу – відпусти.
- Х-м, смішна. Ніби я тебе тримаю – іди.
- Я знала, що ти так скажеш. Просто хотіла… хотіла попросити тебе більше ніколи мені не дзвонити і не писати. Не нагадуй мені про себе. Ти ж знаєш, що для мене ти - хвороба. Ти…
Роман рвучко нахилився і щосили поцілував дівчину, так і недослухавши її слів.
- Навіщо? - тремтливим голосом запитала Аня.
- Я люблю тебе цілувати.
- Так просто?!
- А що, можна складніше? Ну добре, мені час іти. Побачимось.
Його невисока постать зникла за рогом того ж будинку, з-за якого недавно звилась.
Аня продовжувала сидіти. У вологих від сліз очах читався біль. Тепер тремтіло не тіло, а душа. Вона раптом стала пуста і холодна.
Знову задзвонив телефон.
- Ну що ти, хвора? Загострення минуло? Я тут подумав: ти, мабуть зовсім замерзла, заходь на чай. Я уже ставлю чайник.
Короткі гудки змусили Аню повернутись до реальності. Боротьба думок, почуттів і бажань ще тільки починалась, а дівчина уже натиснула знайому кнопку ліфту і знову піднімалась до Романа. ЇЇ вела туди доля – доля кохати його нелюбов.
Сумно,що так нажаль часто буває. Вона кохає...дзвонить і чекає......А він?
