Я знаходжусь десь посередині, між тоді і потім. Ніби тут і зараз, але зовсім десь не тут і не в проміжку даного моменту. Плаваю в уривках спогадів минулого, і невідомо звідки взятих майбутнього. Ніде ще не була і нічого не знаю, але вже все чула і бачила.
Десь близько біля мене стався розлом світів, і я час-від-часу потрапляю то туди, вперед, то кудись назад. Хотілось би сказати, що я стою, а світи «тоді» і «тепер» рухаються навколо мене, хоча, можливо, це і моя вина, що вони так переплутались всередині. Намагаюсь придумати якусь нову філософію, яка б допомогла упорядкувати цей безлад.
Земля зробила ще одне коло, а я вже на декілька діб випереджаю її рух. Вона не залежить від мене, а я від неї: ми наче двоє перехожих, які нічим не зобов’язані.
Відчуваєш себе легшою від повітря, життя, бо про тебе зовсім забули і це на краще. Перед тобою відкривається шлях: темний, хиткий і ледве помітний, що хочеться бігти по ньому, щоб не втратити, як швидкоплинне марево.
Знову відриваюся від тіла і виходжу через вікно у свій простір, все, що було, залишилось там, а я, тут, між буттям і відсутністю, між народженням і смертю, десь не зовсім рівно посередині, у кришталевій прозорості густого туману…
