|
Доктор Марк Маркус жив самотиною в будинку на березі озера, що здивовано зазирало в Небо. Цей забутий світом і людьми будинок він колись випадково надибав під час своїх завжди несподіваних прогулянок околицями (сосновими лісами і вересовими пустищами) і побачивши оголошення «Продається», одразу зрозумів, що саме тут йому судилося знайти спокій. Отой самотній дім був змайстрований частково з дикого каменю, частково з дерева, на два поверхи в георгієвському стилі з псевдоготичною баштою (з якої так добре було дивитись на зорі), оточений сосновим лісом. Про колишнього власника будинку доктор не зумів довідатись нічого путнього, навіть ім’я лишилось неясним – за одними паперами колишнього власника звали Октавій Клопіт, за іншими Віктор Смол, ні професії, ні статусу, нічого. Меблів чи речей від старого власника не лишилось, навіть темна павутинна пивниця була порожньою, тому зазирнути в душу господаря було неможливо. Так само нічого було невідомо про будівничого оцього чи то заміського будинку, чи то пародії на замок (казали, що папери були втрачені під час пожежі в конторі), навіть неясно було яким чином будинок потрапив у власність фірми, що торгувала нерухомістю. Доктор Маркус зробив такий-сякий косметичний ремонт, впорядкував навколо будинку японський сад, що складався з кількох брил дикого каменю та покручених дерев, що нагадували бонсай. Доктор перевіз до будинки свої старі скрипучі меблі та величезну бібліотеку (що вимагало чимало клопоту, враховуючи бездоріжжя того озерного краю, який доктор Маркус чомусь називав Лохланд).
Колись доктор жив у місті – велелюдному і гамірному. І навіть любив оте місто ліхтарів, дослухався (як до музики) до дзвінків і стукотіння трамваїв, голосів перехожих, гудіння моторів автомобілів, милувався фіалково-очитковими клумбами та закрученими фасадами барокових будинків. Був у нього тоді друг – редактор Кріс, що був просто фанатично закоханий в місто: був зачарований водіями і бруківкою, водогоном і світлофорами, фарбованими в рудий колір дахами, вікнами-кліпалами, якими бавилось Сонце і аптеками, де торгували трунком біловбрані алхіміки-фармацевти. Доктор Маркус часто за кавою розмовляв з редактором Крісом, обговорював романи Флобера і моделі квантової гравітації, поезію вагантів і причини вимирання неандертальців. Редактор все радив доктору Маркусу опублікувати свої незачесані есеї, але той все ухилявся: мовляв його твори сирі, там ще працювати і працювати, писані для вузького кола знавців і чи варто взагалі… Ще редактор порадив якось на День святого Патріка за келихом «Гіннессу» доктору одружитись – знайти свою так би мовити пару, щоб життя отримало хоч би якийсь сенс. Маркус задумався, навіть впав у якусь меланхолію, але тут раптом згадав, як він тиждень перед тим шукав собі в шафі шкарпетку до пари, але знаходив то не таку, то стару й потріпану, то з великою діркою, і відповів, що життя не має ніякого сенсу в принципі, і ніщо, одруження в тому числі не може оцей ефемерний сенс створити. Редактор Кріс був жителем міста – горожанином (civis) до кісткового мозку, до останнього нейрона, він не уявляв себе без міста (urbs externa). Він навіть ходив виключно по бруківці та по асфальту, не ступав ніколи черевиками на траву чи зорану землю, чи лісову стежку: вважав це якоюсь забороненою для нього частину часопростору. У чужому місті навіть склалася приказка: «Нема асфальту – нема Кріса!» Виконуючи обов’язки головного редактора товстого літературного журналу «Майстер часу», він читав всіляке, в тому числі таку графоманію, від якої іржавіло перо. Чого тільки не несли в редакцію оті юні та не дуже юні писаки. Але це по роботі. Для душі він любив читати Шарля Бодлера, Франсуа Війона, а з прози Гофмана. Вважав, що всі громадянські війни – це війни, які влаштовують міщани, тому називав такі війни не громадянськими, а горожанськими. Поняття «громадянин» та «горожанин» він також ототожнював. Для нього аристократи та селяни, духовенство та матроси в принципі не можуть бути громадянами. Анархізм редактор Кріс вважав романтикою інтелігентів, які відчули себе зайвими людьми, в душі, звісно, підтримував, але признатись у цьому боявся навіть самому собі. У вузьких колах його вважали лібералом, а жінки харизматом. Доктора Маркуса він вважав філософом, що пізнав Істину, але приховує це і тому в розмовах з ним за кавою щосуботи шукав відповіді на питання, які його мордували (але не знаходив).
Так і жив доктор Маркус у старому шумному місті, заповнюючи пустку буття розмовами про вічне. Але якось він довідався, що редактор Кріс поставив металеву крапку у своїх пошуках геніального літератора: він розбив собі череп пострілом з «Вальтера», заляпавши кров’ю і шматочками мозку редакторський стіл і книжкову шафу з творами Чарльза Дікенса. Тоді доктор Маркус остаточно зрозумів, що це місто йому чуже – він так і не прижився в ньому, не став для цього міста своїм, це місто відштовхувало його, як відштовхують щось чужорідне, як собака, що на відстані чує заброду і починає брехати на чужого.
У новій оселі доктор Маркус тільки те й робив, що перечитував давно прочитані книги, шукаючи нових думок у давно відомих і досліджених вздовж і впоперек текстах, блукав пахнючими світлими лісами та берегами озер, милуючись квітами, метеликами, бабками з прозорими крилами, насолоджуючись тишею та співом пташок. Він думав зайнятись рибальством, але потім вирішив, що цей процес виводить рибу з її природного стану і створює погану карму, облишив цю ідею. Господарство в домі вела служниця Елеонора – родом з Ямайки, що була одночасно і покоївкою, і куховаркою. Вона ходила в місто на ринок за продуктами, була ні стара, ні молода, і «чорна, наче мої мешти», як висловився сам Маркус. Доктор найняв її через контору «Сервус обслуга», що тримав якийсь старий грек. Вона була мовчазною, крім слів «обід на столі» з неї важко було хоч щось витягти, та ніхто й не намагався. Доктора це мовчання цілком влаштовувало. Кинувши місто доктор залишив у минулому практику та викладання в університеті, кафедру та громаду горожан. Свою нову адресу він нікому не повідомив, та й навіть сам її не знав – будинок серед лісу, біля озера – і все. Листи йому ніхто не писав, газет чи рекламних буклетів теж ніхто не приносив: у його поштовій скриньці поселилась садова соня (Eliomys quercinus (Linnaeus, 1766)), що доктора дуже тішило, і він підгодовував її мигдалевими горіхами та фундуком. Свої щоденні лісові та озерні прогулянки (навіть під дощем) доктор Маркус називав «легким хрестом», під час отих блукань він складав вірші та прозові тексти, які потім занотовував вечорами чорним бузиновим чорнилом на листках білого цупкого паперу. Мало що зберіглося з тих «лісових» творів, але один вірш став знаменитим і втілився навіть в народну пісню (авторство знають лише спеціалісти):
Жінки серед лісу,
Що зовсім не схожі на черепах
Кажуть: «Кропива» велосипедистам
В сірих капелюхах політики
І совам ранкового сміху…
Жив доктор на відсотки від капіталу, що був розміщений в надійних банках та вкладений в цінні папери, що давали хороший відсоток. Той капітал сколотив колись його далекий предок – статок належав до так званих «старих грошей», що як відомо люблять тишу. Ходили вперті чутки, що отой пра-пра-пра-предок колись промишляв піратством та контрабандою, був буканьєром та корсаром, продавав джеркі в європейських портах, інші казали, що то був алхімік, що відписав свою душу дияволу за вміння робити золото, але то все чутки – горожани чужого міста любили пліткувати і вигадувати казна-що.
Лісовий будинок доктора Маркуса стояв далеченько від чужого міста, зустріти на озері можна було хіба що нечастого рибалку в каптурі і високих чоботях. Качок вистачало, але мисливці не турбували. До найближчого села теж було не близько, але місцеві фермери та мірошники (ще й мельник з пастором) про нового сусіда швидко дізналися. Хтось сказав у селі, що новий власник будинку «людина правильна», на відміну від всіх інших жителів міста, які геть чисто були всі неправильні. На тому і заспокоїлись, ніхто з візитом не надокучав, навіть місцевий староста, що любив пхати свого носа в чужі справи. Про те, що він доктор і професор, Маркус, звісно, нікому з місцевих жителів не повідомив. Фінансові справи доктор доручив адвокатській конторі «Георгій і сини», що сплачувала служниці жалування і видавала їй фіксовану суму на закупи та платила державі податки за нерухомість.
У чужому місті про доктора Маркуса забули: учні жили своїм життям, його книги ніхто не читав, кафедру на якій він викладав закрили (в рамках переформування університету). У своїй лісовій обителі доктор спілкувався з їжаком, який щовечора приходив в сад до його будинку полювати за жуками та слимаками, з круком, що прилітав чомусь до воріт. Під час прогулянок лісом доктор Маркус інколи бачився з поштарем, що носив листи на хутори за озерами. Вітався, звісно, як же поштарю доброго дня не побажати, але розмовляли вони поглядами: «І не чекайте нічого!» «Чому Ви думаєте, що я чекаю чогось?» Але одного разу поштар порушив цю мовчазну розмову словами: «По селу ширяться чутки, що Ви інтелігент!» Доктор Маркус лише знизав плечима: та хай собі думають, що завгодно. А сам подумав: знали б вони, оці темні орачі та неспокійні пастухи у кудлатих шапках, хто він насправді! І йому тут же пригадався один епізод емоційної молодості. Він був тоді юним і запальним, очі горіли нетутешнім вогнем. Маркус тоді дуже цікавився таємним середньовічним орденом розенкрейцерів, всюди вишукував в книгах хоча б натяки чи повідомлення, писав статті, рився в архівах та знаходив якісь напівзотлілі пожовклі документи XV століття. Він якось інтуїтивно відчував, що таємні ордени, в тому числі розенкрейцери, існують і діють досі, ті уривки їхніх ідей бентежили його дух, викликали безліч питань. Але він їх не знайшов – ні навмисно, ні випадково, вони знайшли його. Для Маркуса почалась тоді епоха нових дивних друзів, якихось несподіваних знайомств з цікавими людьми і виникло в нього відчуття наявності якогось таємного покровителя – все йому вдавалось, життя постійно дарувало приємні сюрпризи. Нарешті Орден йому відкрився: він потрібен Ордену і його справі, він обраний. Найяскравішим спогадом життя Маркуса стала ніч посвячення: промені Місяця оповні падали крізь готичне вікно старовинного будинку на Чашу, Меч, срібний Хрест обплетений Трояндою, магістри в масках одягнені в чорні плащі, рука, покладена на Євангелію від святого Марка і слова присяги які він повторював: «… і ніякі тортури не змусять мене видати таємниці Ордену Троянди та Хреста, не пошкодую самого життя свого в боротьбі за ідеї Ордену, буду нести Світло Мудрості, і ніщо, навіть Смерть не зупинить мене…» Тепер, в часи лісового відлюдництва доктор Маркус часто згадував про це і думав: що здійснив він у своєму житті? Для чого це все було?
Революцію і громадянську війну доктор Маркус зустрів на диво спокійно і байдуже, з якоюсь стоїчною апатією, як щось неминуче і давно очікуване, як прихід стихії чи зміну пір року: він очікував революцію у формах набагато жорстокіших і кривавіших, аніж це відбувалось. Він думав: ким би він міг стати в цьому вихорі, якби йому не було так байдуже, що аж незручно, якби не було йому так «біля пташки», як кажуть американські орнітологи, ким? Депутатом нового революційного парламенту? Ватажком загону інсургентів? Головою місцевого кривавого революційного трибуналу? Теоретиком терору? Лідером еміграції? Організатором заколоту чи змови? Коли в міцні дубові двері його дому відлюдника нахабно і брутально постукали, точніше почали гатити то кулаками, то прикладами, доктор Маркус тільки посміхнувся і сів у своє розкішне старовинне крісло в бібліотеці. І спокійно спостерігав, як будинок заповнюється їдким чорним димом, після того як відчув, що дім підпалили з різних кінців і язики полум’я здіймаються все вище і вище.
ID:
1038789
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Драматичний
ВИД ТВОРУ: Елегія
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 30.04.2025 11:07:15
© дата внесення змiн: 30.04.2025 11:07:15
автор: Артур Сіренко
Вкажіть причину вашої скарги
|
