Усміх попри тенета болю...
Вона усміхалась, на правду і навіть обмани,
Сміялася гучно, щоб чули великі міста.
Питалася в інших, про що їхні білі кайдани...
Про себе - ні слова, про себе - одвічно пуста...
І слухала долі, розірвані грою за щастя,
І слухала битви, опалі зі стомлених уст.
Мовчала про пісню, якій, безумовно, віддасться,
Колись, не сьогодні, на спомин про сонячно-муст...
Та щось в ній було, за тенетами сивого сміху,
За зморшками радості, глибоко в нетрях води.
Чи бачили інші? - Їм надано славити втіху...
Вона не розкаже: поглинули тінь береги...
І все ж було те, що незримо її видавало.
І хтось таки бачив, чим очі безлико горять...
Вона усміхалась, між правди і біло-обману,
І слухала осінь, якою судилось бувать...
15.04.2025
