|
(оповідка-жарт)
Нині тут державне свято, а тому у всіх вихідний. Ми з чоловіком не виняток. Але, так як державне — то не релігійне, тому планів наскладали багато.
Він:
— покосити траву,
— поскладати в гаражі,
— поміняти якусь там мару в машині,
— перевірити, як пройшла заміна тої мари…
Поміж того всього ще купа дрібної роботи і, при всьому тому, бути постійно напоготові, якщо мені буде потрібна його допомога.
Я:
— прибрати,
— попрати,
— зварити обід,
— помити посуд…
Поміж того всього також купа іншого, серед якого впорядкування квітника і грядочки.
Роботи багато. Тихенько роблю її. Чоловік теж порається коло мотора. Не хочу його відволікати, а він мене. Працюємо собі й для себе, не заважаючи одне одному.
І тут мої очі «падають» на купку дрібного гілляччя, яке чоловік мав, після завершення всієї роботи, порізати.
Ех…згадалося дитинство, коли мій дзядзьо вчив мене, що і як треба робити з тими сухенькими патичками. А настрій якраз той що треба — купа злості, нервів, люті, гніву на тих… Краще промовчу. Ви й так знаєте на кого, бо в нас один ворог!
Ото й вирішила «розрядитися», без шкоди для здоров’я.
Зайшла в гараж, знайшла сокиру, стільчик, ковбанчик, винесла все те на подвір’я і до праці.
Цюк-цюк, цюк-цюк, цюк-цюк…
Дрібненькі гілочки на одну купку, бо то ріщи на розпалок, а грубші — на другу.
Не дуже тихо, але й не надто голосно лине звук вулицею. Спокійно так на душі. Ніби тойво… Ну ви зрозуміли. Відходжу від тих нервів.
Коли чую за плечима скрип. Бачу «заднім оком», ну може периферичним зором, якщо хочете, сусідська «солодка парочка» — йому під сімдесят (португалець), а їй під шістдесят (бразилка), прочинили двері кухні, які виходять на наше подвір’я і дивляться.
Чую перешіптуються. Пішли і тихесенько зачинили двері.
Нишком глянувши, побачила, що спостерігають з-за вікна (це їхня «коронка!»), а тоді зашторили все.
Ну а мені що до них. Хай собі. Мені б із собою раду дати і патичків сухеньких заготовити, бо он, хмариться!
Сіла знову на стільчик і полилася пісня, яку виспівувала сокирочка-сокирченька по ковбанчику — цюк-цюк, цюк-цюк, цюк-цюк..., як на балкон вийшла сусідка, що живе через вулицю навпроти. Наше подвір’я їй добре проглядається з того балкона, бо наша хатинка внизу, а її домище на підвищенні.
Спочатку, не помітивши мене, з кимось голосно розмовляла по мобільному, але, (це я так думаю, бо вона дуже різко стихла), побачивши мене за таким цікавезним заняттям, що ніяк не вкладається в голову європейських дам і не тільки, теж зі швидкістю метеорита влетіла до свого будинку, опустила жалюзі і більше сьогодні я її не бачила.
Цюк-цюк, цюк-цюк, цюк-цюк… Ще капка і «квітка».
І чоловікові поміч від мене, і на душі чуть стихло. Ну й сусідам наука. А хіба ні? Бо не важливо, що лише троє з них побачили ту «лякливу» сцену (особливо для тих, хто правша). Знаю, що «сільське радіо» спрацює й тут. Впевнена, що тепер під наш мур ніхто й папірчика не кине. Так, так! І тут таке буває! Тай не тільки таке, на жаль…
Таки добре, що ми — українки, маємо руки, які ростуть звідти, звідки треба! І з головою дружимо й жартуємо навіть тоді, коли душа ридає і нестерпно болить…
Марія Дребіт (Голодрига)
25.04.2025 Португалія
малюнок авторки в ші
ID:
1038496
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 25.04.2025 21:35:00
© дата внесення змiн: 25.04.2025 21:36:19
автор: VIRUYU
Вкажіть причину вашої скарги
|
