|
Похмурий весняний ранок…. Темно -сірі, снігові хмари, то здалеку, то зблизька, схожі на гори й кораблі швидко плинуть в далечину. Вітер, немов грається з ними, підносить, зненацька тріпає, вже стають схожі на ряднини й човники. На якусь мить затихає, а то знову стрімголов летить вперед, розпорошує хмаринки і вже маленькими, відносить ближче до заходу.
Земля давно дощу чекає…
А дід Іван чекав на тепло, щоб часом вітер, не охолодив спину, як вийде на город землю копати. Підкрутить, густі білі вуса літає у просторі думок . Он мураха й та не вилазить, холодні ночі, а вдень вітри, де візьметься той настрій. Добре, що під грядк, на зиму скопав землю, буде менше замороки Пройдуся ручним тризубом, зрихлю святу землю. А от під бараболю треба свіженької землі, з вологою. Їй треба дати сили, щоб зійшла добре, всупереч холодним суховіям, нехай би теплий дощик скропив землю, змив зимові сліди. Тоді б напевно й сонце сміливіше вирячилося до землі, ласкаві, теплі промені пригріли не тільки б мені плечі, а й все навкруги. Ой, забуяє скоро зелень, співатимуть пташечки, тоді би з гарним настроєм йти на город. Може жінка стане лагіднішою, не пожалкує сто грам самогону, чи вина. Тоді би і я їй заспівав, як в молоді роки, біля нашої яблуньки. Проснеться все довкола і наш садочок розквітне,зігріє наші серця. Та миттєво посміхнувся, то думка, мов стріла настигла. Хоча би не забути, треба в малину забратися, щоби тільки вона не помітила. Бо зовсім без вина чи горілки захляю, де вже в мої роки сили взяти до того копання. Раптово нагадав, як колись, одного березневого дня посварилися. Як сорока трискотіла, читала натацію.
-Пора весняна прийшла, час працювати, а ти ледаще, все хочеш лежати, телевізор дивитися, а там якісь кліпи, напівоголені жінки.
-Ага,- ой і розсердився ж я тоді, - Як сто грам зігрітися то катма,
жалкуєш для мене, мякенької з кропом.
До кого б не пішов, біжить, мене чатує, щоб якась не пригостила. Як партизан маю від тебе ховатися, навіть до сестри, щось допомогти їй і то не відпускаєш.Чи то боїшся, що мене хтось поцупить, сама кажеш - таке добро нікому не потрібне.
То напевно ще й злилась, бо вилетіло з голови, оте свято, восьме березня.І чого забув, навіть словом не привітав.
А воно й справді Поліна, ще з молодих років ревнива. Бо він же красень був на все село. Любив горілочки випити та тільки ж до якоїсь справи, то славний господар. Чи для хати меблі змайструвати, чи якісь капці, чоботи зремонтувати, »золоті руки» - називали сільські жінки. Він у відповідь залюбки жартував, а часом і підморгне, то де ж тут, не будеш ревнувати. Два сини - соколи виховали, вивчили, відпустили в своє життя, військові звання мають. Обоє на службі, раз на рік приїжджають, то ж далеченько, певно кілометрів вісімсот до Києва.
Поліна вкотре поглядає до вікна, по городі стежка, як стрічка. По ній деінде старий, рудий спориш, який приваблює до себе горобців. Вони теж у турботі, один за одним, ніби по черзі, цвірінькаючи підлітають і щось у ньому шукають.
- Іване, нема нам дощику, час грядки садити. Іди займися ними, а я піч розпалю та на сніданок приготую яйця, так, я ти любиш.
Він, погладжуючи рукою останні сиві волосинки на голові, зморщив ніс, неначе боявся сказати, несміливо,
- Ти б мені кальсони зашила, холодно, вітром підвіє, ще захворію.
Жінка сердито сплеснула долонями,
- Ой та вони ж новенькі, вчора вперше одягнув, коли встиг розірвати. Ну, як мала дитина, казала ж присідай та не розставляй ноги дуже широко. Спочатку поснідаємо, ті штани залиш, я подивлюся, що там треба зробити.
Хитрий погляд до дружини, в очах бісики, усмішка вкрила обличчя,
-О, ти що, може хочеш мене бачити без штанів, по п’ять грам та й у ліжко?
-Ах ти ж бісова душа! В наші роки,не сором таке казати! Що молодість згадав… весна співає та вже ж тіло під твою дудку не грає.
Сама ж ледь приховуючи сміх,
-Зараз дам тобі новенькі, тоді й сядеш за стіл. Та жуй не довго і не базікай, надворі роботи вдосталь.
Трохи задумавшись, вона мимохідь поправила білу хустку на голові, хитро зазирнула в його очі, поцілувала в щоку,
- Та ти не ображайся, бережи свою гордість, бо буде біда, лікуватися, то занадто дороге задоволення.
Дід, від сміху, аж приснув слиною,
-Ох ти ж грішниця моя, бачу сяєш, посміхаєшся, напевно теж молодість згадала. То може для підняття духу, хоч грам п`ятдесят, вина наллєш.
Стара кивнула рукою, ледь стримувала сміх,
-Ох і хитрющий же ти! Ну, як рудий лис. Правда в мене вже сивий. От попрацюєш, я засію грядочки, тоді й поворкуємо, як голуби. Я не забула, як ти казав, - Ми з тобою, не так, як квочка з півнем, а як пара голубів, то ж маємо жити мирно.
Сонячні промені прилягли до скла вікна, підвіконня, мерехтять, ніби вітають з ранком. Старенька жваво зірвалася з-за столу,
- О, бачиш діду?! Сонечко пробилося поміж хмари. Подивися, їх вітер розігнав, тепер небо голубеньке, привітне. От і добре, я сяду за швейну машинку, а ти йди підпуши грядочки.
Дід, простягає руку до пательні, вмочив хліб у яйцем з олією, прицмокуючи тонкими губами, плямкає, як мала дитина. По закінченню сніданку, рушником повільно витирає вуса і бороду, перехрестився. Та враз, ніби щось згадав, заклопотано до дружини,
-О! Там, ще не обрізана малина є, я спочатку нею займуся, а потім піду до грядок.
Почесав голову, продовжив,
-А ти не поспішай, на обід борщику звари та дерунів насмаж, натри часничку. Пообідаємо, тоді й тепліше стане, засіємо, куди спішити.
Вона не заперечила, в душі тішилася, що про горілку, більше немає мови. Їй не шкода самогону, боялася за його здоров`я, напевно забув, як восени нагідки парила, виходила його, лежав, стогнав, бідкався на болі в області печінки. А застерігати, капати на мізки, як він часом каже, не завжди хочеться. Знову почне сорокою називати, хоча й посміхається при цьому, але все одно ж неприємно слухати.
Дід на подвір`ї зазирає до вікна, наче й потепліло, чи то від хвилювання, чи й справді сонечко прогріває повітря. Швидкою ходою, перед собою несе лопату, щоб дружина не вздріла. Засіче, ото буде колупати, для чого взяв лопату, то ж малину з осені перекопали.
Ага перекопали, то перекопали. Він бачив, як одного разу жінка в міжрядді вирила яму, казала для лушпайок, столових відходів, а сама заховала трьохлітрову банку з самогоном. То мабуть до смертного вироку прикопала та я ж вмирати не збираюся. Ще можна не раз і не два заквасити, вигнати. Я ж не п’яниця, не жадібний до неї, а так, як кажуть, для апетиту, дивись та й сила до роботи з’явиться.
Дружина на кухні, обід готує, часто зазирає до вікна, діда чатує. А зір вже підводить, весь час здається ближче дід руками махає, чи малини попереду, чи позаду вже й бачить. Думки веселі, все гаразд - ой моя ти душа! Порадіємо прийшла весна, дожили дякувати Богу, що скажеш коли все добре. Дід працює за вікном, пригощу його вином.
Час минає… до вікна стоїть спиною, на пательні млинці смажить. А дід, як шпигун, все помічає, серед кущів малин, втретє риє яму.
-Ох пристав, де ж заховала, хоч би чарочку вина, як горілки нема. Що ж ти душенька - весна, скажи, теж скупа і хитра, як моя стара.
Під лопатою, враз скрегіт,
- Бач, почула ти мене, ох моя хороша.
За мить, у очах, то немов пороша, тече піт з чола по щоках та по носі. Зникла сила, аж кряхтить, а в ямі сажа і шматками руде вапно.
Від несподіванки закляк та зненацька ніби біс вселився, потягнув лопату, яму засипає, важко зітхає. Думки гризуть, як їдучі оси. Заглядає до вікна, дружини не бачить, сонце світить у очі. За, що ж весно, душу краєш, чи ти у змові із старою. Краще б лагідною була, як вона молодою. Цілувала, милувала у всьому догоджала, нині ж ви обоє надто скупі стали.
Здійняв голову до неба, у очах мов зарябило, під дійством вітру, не сперечаючись, невеликі, білі хмарки пливли одна за одною. Тихо про себе,
-О! Який же цей світ милий, де поглянь всюди краса! Беру гріх на душу, сварюся на весну. Цей язик, як віник, пробач мені Боже!
Зморщене, мокре чоло витер хустинкою, пару хвилин відпочив та й вже густо тупцювався, відділяв грядку від грядки.
-Що ж треба змиритись,- вже сам себе умовляє, треба ж якось жити.
Сонце піднялося вище, потепліло. Дід сопів, мовчки скородив грядки. Задоволена дружина сонячно всміхалась, посіяла буряк, моркву, петрушку та й гучно до нього,
-Молодці з тобою вдвох, на славу попрацювали. Пішли, на стіл страв поставлю, як на свято, тоді й можна відпочивати.
Лиш кілька кроків, враз спинилася, повернулася до діда. Її брови помітно звелися докупи, обличчя скривилося, наче з’їла кислицю,
-Тю, не зрозуміла, чи це чиясь свиня у малині рилась?
За мить дід почервонів, вуса смикаються, ніби хотів щось сказати. Зразу закотив очі до верху, двигнув худими плечима, потім довкола поглянув,
-О! Дивися… а й справді! Це напевно сусідський хряк, щось собі нанюхав.
- Що там було нюхати? - перервала дружина, взяла діда під руку і вже лагідніше продовжила,
-Це ж два роки назад, я там ховала горілку. Тепер лише старий, гнилий буряк та глина від хати й сажа. Та ти ж сам туди зарив, хіба не пам’ятаєш?
Аж здригнулися дідові вуса, злоба ятрить серце,
-Ото вже роки такі, це ти все пам’ятаєш.
Перевів подих, відійшла напруга,
- Ну пішли сонце, пішли… на обід, що маєш?
Стара мило посміхнулася,
-Пішли любцю, працьовитий, наллю келишок вина, щоб відпочив трішечки й не боліла твоя голівонька.
-Що… а потім знову до праці?
-Ну, а як же треба під цибулю й помідори скопати, то напевно завтра.
-Ой ти ж добра, як ця весна нині, така лагідна і мила. Ми з тобою, як пара закоханих лелек на долині.
Жінка зупинилася,
-Ну я ще трохи схожа на лелеку, бо пишна. А от ти мені чи й вже пара?! Дивлюся на тебе, став схожий на нашого старого, безхвостого, гандрабатого півня. Правда він ходить рівно, а ти вже згорбився.
Після обміну словесними люб’язностями, обоє сміялися.
Дід, однією рукою обійняв її,
-Ну досить жартів, вже досить!
Вона відвела його руку, в цей час, біля сараю побачила лопату, а на ній свіжу землю. Взяла руки в боки, стоїть перед ним, як чорна хмара, мовить гучно, сердито,
-Ох, ти мій лелека, хіба ж я була далеко, не міг запитати, де я могла заховати, ту кляту горілку? Аж тепер зрозуміла, чий там хряк рився!
Руки в сторони розставила, ніби пташка крила, попереду нього, вона, не поспішаючи, йшла до хати. В собі усмішку сховала, думки, як перини, як же добре, маємо щастя, що удвох на старості років.
А дід слідом йшов, ледь волочив ноги, ніби молився,
-Ох, твоя душа весняна, то сонцем пригріває, то немов у змові з вітром, холодом проймає. Та хай про себе трохи побурчить, знаю стане легше на душі і все відійде, як літній, ранковий туман.
Озирнувшись довкола, тихо, про себе,
-Ти ж моє сонце, молодша на три роки, а мені ж наступного року сімдесят стукне. Це й так добре, хоч дещо пам’ятаю, голова не зовсім пуста. Ось гарно попрацювали, навіть молодість згадали. Тож Богу дякуємо за подаровані сонячні, весняні дні.
2021р
ID:
1038378
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 24.04.2025 08:51:23
© дата внесення змiн: 24.04.2025 10:33:42
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
