Початок.
https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646595
Перед тим, як мої очі зовсім зімкнулися, я почув легкий шелест крилець. Напевно, це був вітерець, що грає з листям, подумав я. Але шелест став чіткішим, ближчим. Я ледве відкрив очі і побачив щось маленьке, що наближалося до мене в останніх променях заходу сонця.
-Привіт! - почув я тихий, але мелодійний голос. Переді мною, ледь помітний у вечірній темряві, сидів інший метелик. Його крильця були не такими яскравими, як мої, але вони випромінювали якесь особливе, м'яке сяйво, наче місячне світло.
-Ти... хто ти? - ледве вимовив я, відчуваючи, як сон поступово відступає.
-Я такий самий, як і ти, - відповів він, легко махаючи крильцями. - Але я вже прожив свій день. Тепер я тут, щоб допомогти тобі.
- Допомогти? Допомогти мені? - здивовано запитав я. - Але я нічого не встиг... Я не знаю, навіщо я...
-Ти вже зробив щось важливе, - перервав мене метелик. - Ти зупинився. Ти задумався. Ти відчув. Це вже багато. Але життя - це не лише про те, щоб бути поміченим. Воно про те, щоб бути. Просто бути.
- Але я нічого не зробив! - вимовив я, відчуваючи, як у грудях знову з'являється знайома порожнеча.
- Ти побачив краплю роси, - сказав він. - Ти відчув тепло сонця. Ти зустрів бджілку, яка розповіла тобі про життя. Ти побачив зірку, яка засяяла в небі. Ти вже прожив свій день, навіть якщо тобі здається, що нічого не зробив. Іноді саме ці маленькі моменти і є життям.
Я замовк, намагаючись осмислити його слова. Він був правий? Чи це просто спроба втішити мене? Але чомусь його слова здавалися такими... справжніми.
-А що буде далі? - запитав я, відчуваючи, як мої сили поступово залишають мене.
- Далі? - він усміхнувся. - Далі ти станеш частиною всього цього. Частиною вітру, що грає з листям. Частиною сонячного променя, що торкається квітки. Частиною життя, яке триває. І колись, може, хтось інший зупиниться, подивиться на небо і згадає про тебе.
Я відчув, як моє тіло стає легшим, наче я починаю розчинятися в повітрі. Але замість страху чи сумніву, я відчув спокій. Я був частиною чогось більшого. Частиною життя.
-Дякую, - прошепотів я, але метелика вже не було. Лише легкий вітерець обійняв мене, і я зрозумів, що це він. Він був усюди. І я теж.
Останнє, що я відчув, - це тепло зірки, що засяяла в небі. І я посміхнувся, знаючи, що моє життя, хоч і коротке, але мало сенс. Бо я був. І цього було достатньо.
...А на ранок нова крапля роси впала на листок, і з неї народився інший метелик. Він розправив крильця, подивився на світ і посміхнувся.
Ледь народившись, він відчув, як його крильця, тонкі й ніжні, наповнюються теплом ранкового сонця. Він здивовано озирнувся навколо, бачачи світ у всій його яскравості. Квіти, трава, дерева - все навколо було таким новим, таким прекрасним. Він злегка помахав крильцями, відчуваючи, як вони підхоплюють його в повітря. Це було дивовижне відчуття свободи, легкості, радості.
-Як тут гарно! - вимовив він, кружляючи над квітковою галявиною. Його крильця, переливаючись всіма кольорами веселки, ловили сонячні промені, і він відчував, що весь світ навколо нього сяє. Але раптом його погляд зупинився на чомусь знайомому. На краю листка, де він сам щойно народився, лежала маленька крапля роси. Йому здалося, що вона жива. Вона блищала, наче зірка, і в ній відбивалося все небо.
-Хто ти? - запитав він, наближаючись до краплі.
Крапля не відповіла, але в її блиску метелик побачив щось знайоме, наче відлуння минулого. Йому здалося, що в цій краплі застигли спогади. Спогади про іншого метелика, який колись так само, як і він, розправляв крильця в ранковому сонці. Про його сумніви, радощі, про його зустріч з бджілкою та іншим метеликом у вечірній темряві. І раптом він відчув, що ці спогади - це частина його самого.
-Ти був... мною? - прошепотів він, дивлячись на краплю.
Крапля, здавалося, посміхнулася, але не відповіла. Замість цього вона ковзнула вниз по листку і зникла в траві. Метелик залишився сам, але тепер він відчував, що в його крильцях живе щось більше, ніж просто його власне життя. Він відчував зв'язок з тим, хто був до нього, і з тим, хто буде після.
-Я не один, - прошепотів він. - Я - частина чогось великого. Частина життя.
Він знову піднявся в повітря, кружляючи над галявиною. Тепер кожна квітка, кожна травинка здавалися йому особливими. Він летів, насолоджуючись кожним моментом, кожним дотиком вітру, кожним променем сонця. Він знав, що його життя коротке, але тепер це не лякало його. Бо він розумів, що кожен момент - це дар. І кожен момент - це вічність.
Раптом він почув легкий шелест крилець. Над ним пролетів інший метелик, його крильця теж переливалися всіма кольорами веселки, але були ще більш яскравими. Вони зустрілися поглядами, і новий метелик відчув, що між ними є щось невимовне, якась невловимість, що зв'язує їх навіть без слів.
-Привіт, - прошепотів він.
-Привіт, - відповів інший метелик. - Ти теж відчуваєш це?
-Що саме? - запитав він.
-Це... - інший метелик замовк на мить, ніби шукаючи слова.- Це відчуття, що ми, як одне ціле, і разом з тим частина чогось більшого. Що ми не просто метелики. Ми - життя.
-Так, - відповів він. -Я відчуваю це. Ми, метелики, - як квіти, зірвані вітром, які танцюють у повітрі, немов любов, яка не знає меж. І кожен політ - це нагадування про те, що любов, як і життя, - це вічність, застигнута в миті.
Вони летіли разом, насолоджуючись кожним моментом. І хоч їхній день був коротким, вони знали, що кожна мить, кожна зустріч, кожна крапля роси - це вічність. Бо вони були. І цього було достатньо.
ID:
1035660
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 17.03.2025 16:28:53
© дата внесення змiн: 17.03.2025 16:33:38
автор: Анатолій В.
Вкажіть причину вашої скарги
|
