ПР02
Шановний читачу! До вашої уваги пропонується переклад оповідання класика новітньої української літератури Василя Стуса. Це друга, майже автобіографічна розповідь зі своєрідної трилогії.
Уважаемый читатель! Вашему вниманию предлагается перевод рассказа классика новейшей украинской литературы Василя Стуса. Это второй, почти автобиографический, рассказ из своеобразной трилогии.
Перевод – поабзацный (сначала – оригинал, ниже – курсивом – перевод).
ХУГА
ПУРГА
Сніг і сніг. Здається — скільки є, скільки є його в небі поналипало на кожух, і навіть автомат з закінченою три дні тому, глухо лисніючою мушкою, і навіть автомат, лігши на ліву руку (долоні сховані в рукавиці, сховані в шорстку звірячу шерсть рукавів — певно, собачу), і навіть автомат уміє набрати на своє довге, як у хорта, тіло сніг, сніг і сніг. Тисяча сімсот п'ятдесят чотири кроки — поки обійдеш загорожу, поки почуєш, як рветься змаячена вирвами, кручами і жалким чагарником хуга. Хуга. Снігова. Од річки. А далі — крізь дріт. Крізь кожух. Крізь, здається, ствол — на пост № 14, на до самої смерті зазубрені оці 15 замків, 44 вікна, один телефон, один протипожежний щит, один окоп, одну ніч, одне твоє око. Пост № 14. "Камчатка", "Сахалін" — так звуть його хлопці, проклинаючи наряд, старшину, взводного, командира і господа бога, що закинули їх так далеко. Поки дійдеш сюди — виганяєшся, як... Розводящий — біжить попереду, ти за ним. Хлопчики відпадають, як хвіст у ящірки. Один. Потім другий. З кожухів вилізають нові. Вилуплюються, як окрики. — Хто іде? "Дурепа", "папуга",— жартує за мною Леско, грузин-генацвале. "Хто іде? Розводящий іде. Із зміною йде", — глузливо повторює він, і голос йому бринить, і за кроками шугає — назад, через голову, в хугу. Бідні твої вуса, Леску, а ти все жартуєш. Але я йому того не кажу. Не слід.
Снег и снег. Кажется — сколько есть, сколько есть его в небе – налипло на тулуп, и даже автомат с привинченной три дня назад, тускло поблёскивающей мушкой, и даже автомат, лёгший на левую руку (ладони спрятаны в рукавицы, спрятаны в колючую звериную шерсть рукавов — верно, собачью), и даже автомат умеет набирать на своё длинное, как у борзой, тело снег, снег и снег. Тысяча семьсот пятьдесят четыре шага — чтобы обойти периметр, чтобы почувствовать, как рвётся, взбесившись, рытвинами, кручами и жалким кустарником пурга. Пурга. Метелица. От реки. И дальше – сквозь проволоку. Сквозь тулуп. Кажется, даже сквозь ствол — на пост № 14, на до самой смерти заученные эти 15 замков, 44 окна, один телефон, один пожарный щит, один окоп, одну ночь, один твой взор. Пост № 14. "Камчатка", "Сахалин" — так зовут его ребята, проклиная наряд, старшину, взводного, командира и господа бога, забросивших их в такую даль. Пока дойдёшь сюда — вымотаешься, как... Разводящий — впереди бежит, ты за ним. Ребята отпадают, как хвост у ящерицы. Один. Затем второй. Из тулупов вылезают новые. Вылупляются, как окрики – Кто идёт? "Дура", "попугай", — шутит надо мной Леско, грузин-генацвале. "Кто идёт? Разводящий идёт. Со сменой идёт”, — насмешливо повторяет он, и голос его звенит, и за шагами срывается – назад, через голову, в пургу. Бедные твои усы, Леско, а ты всё шутишь. Но я ему этого не говорю. Не следует.
І тут — ця сама комедія. "Стій, хто іде?" Маєш. "Розводящий — до мене!" — Маєш. Сипле, як горохом,— про замки, про вікна, про печатки, про хвіртку. Маєш. Можна влізти в кожух. Кінець. Слава тобі... Пішли. Сержант — провалився. За ним і Леско, сіпаючи правим плечем. Слава тобі... Цей чортів ліхтар на стовпі. Сюди — туди. Сюди — туди. (Сюди — туди. Здуріти можна).
И тут – та самая комедия. "Стой, кто идёт?" Есть. "Разводящий — ко мне!" — Есть. Сыплет, как горохом, — о замках, об окнах, о печати, о калитке. Есть. Можно влезть в тулуп. Конец. Слава тебе... Ушли. Сержант провалился. За ним и Леско, дёргая правым плечом. Слава тебе... Этот чёртов фонарь на столбе. Туда – сюда. Туда – сюда. (Туда – сюда. Одуреть можно).
Часу нема. Тобто він є, але якийсь, як кисіль, котрим дуже великі свята значать солдатський стіл. Скільки пройшло? Скільки лишилось? Десять, двадцять, сорок, година, півтори? Дві години? Пустеля. Чорна. І цей чортів ліхтар: сюди — туди. Сюди — туди. Пустеля і сніг, сніг і сніг. Хоч комір, що треба! Законний комір. Якби ще розставив поли — то сідай верхи на автомат — і гайда хоч чорту в зуби. Добре йти параметром — до річки. До кручі. А назад — зле. Проти вітру. Ступаєш, як рак. Десь зашпортнувся — і падаєш. Задерши ноги. І сніг — за комір. І ждеш, як щеня, коли то він там, за сорочкою, розтане і трохи нагріється — від твого порційного тепла...
Времени нет. То есть, оно есть, но какое-то, как кисель, что по очень большим праздникам выставляют на солдатский стол. Сколько прошло? Сколько осталось? Десять, двадцать, сорок, час, полтора? Два часа? Пустыня. Чёрная. И этот чёртов фонарь: туда – сюда. Туда – сюда. Пустыня и снег, снег и снег. Хоть воротник, что нужно! Законный воротник. Кабы ещё расстегнуть полы — садись верхом на автомат — и айда хоть чёрту в зубы. Хорошо идти по периметру — к реке. До утёса. А обратно – плохо. Против ветра. Ступаешь, как рак. Где-то споткнулся – и падаешь. Задрав ноги. И снег — за шиворот. И ждёшь, как щенок, когда он там, за гимнастёркой, растает и немного нагреется — от твоего порционного тепла...
Як то буває... Колись, хлопчаком, любив хугу. Дуже. Якось із товаришем, Сашком, відгасали десь кілометрів з двадцять. Балкою, балкою — аж до другого ставка, потім — угору. До могили, куди ми влітку ходимо по траву. Корові. Нарвеш берізки, набатуєш повен мішок і, впавши зверху, чуєш приємну прохолоду. Видно — аж гай-гай. Лежиш, тільки ногами подригуєш. Пацани... Вузькою вуличкою ганяєм м'яч. Каучуковий. Як удариш з тиждень сходить синець. "У вас дерев'яні костурі", — кажуть хлопці з сусідніх вулиць, заздрячи нашим витривалим ногам. Але це вже, коли ганяємо маленький м'ячик, що, як загубиться в траві, то більше б'єш по ногах, по землі, ніж по м'ячу. А збив пальця — як кров з-під нігтя — присипав порохом і гайда. Постоїш "беком", поки, забувши про палець, товчеш знову босі ноги, землю, а зрідка — і м'яч. Потім гукне хто — "качають" — і біжиш. Кидаєш гру (закінчимо ввечері!), береш тачку, старе відро, пару мішків і штаненята — і гайда. Терикон високий. Мішки в відро — і на гору. Тільки слухай — чи не летить порода на голову. Коліщатко крутиться, всі, що збирають вугілля, як солдати. Перед атакою. Тільки перевернулась вагонетка і дайош. Дзвенять порожні відра. Спочатку часто, а потім — і не чути вже. Не ловитимеш гав — з вагонетки матимеш з піввідра, коли не більше. А набравши мішок, з'їжджаєш донизу. Витертий, білий, як пересохла стежка, шлях. Розженешся — а там сів зверху на мішок і летиш донизу, тільки порох від тебе повзе угору, як хмара. Якось забрів до тачок п'яний. І ліг — в затінку. Під тачкою. Що він тоді нам не казав! І плакав, і хвалив, і жалів, зараза... І Нелька була, калічка. Груба, як піч. Любила губи лизати... Запливані завше. "Лярва стара" — казали. Кульгава. І прозивалися з неї. І вона кидалась грудками. Добре, як встигнеш закритись відром. А то — по пальцях. І не так пальці, як те, що лізь тепер до самого низу. По відро. Але гарно, чорт, співала. Коли сама. Гарно співала.
Вот ведь как бывает... Когда-то, мальчишкой, любил пургу. Очень. Как-то с товарищем, Сашей, отмахали где-то километров двадцать. Балкой, балкой — аж до второго пруда, потом — вверх. К могиле, куда мы летом ходим за травой. Корове. Нарвешь вьюнка, накромсаешь полный мешок и, упав сверху, чувствуешь приятную прохладу. А видно – ай-ай. Лежишь, только ногами подрыгиваешь. Пацаны... Узкой улочкой гоняем мяч. Каучуковый. Как ударишь с неделю сходит синяк. "У вас деревянные костыли", — говорят ребята с соседних улиц, завидуя нашим выносливым ногам. Но это уже, когда гоняем маленький мячик, который так теряется в траве, что больше бьёшь по ногам, по земле, нежели по мячу. А отбил палец – до крови из-под ногтя – присыпал пылью, и айда. Постоишь "бэком", пока не забудешь про палец, и снова колотишь босые ноги, землю, а изредка – и мяч. Потом крикнет кто-то — "качают" — и бежишь. Бросаешь игру (закончим вечером!), берёшь тачку, старое ведро, пару мешков и штанишки – и айда. Террикон высокий. Мешки в ведро – и на гору. Только следи – не летит ли порода на голову. Колёсико крутится, все, собирающие уголь – как солдаты. Перед атакой. Только перевернулась вагонетка – и даёшь. Звенят пустые вёдра. Сначала часто, а потом и не слышно уже. Не будешь ворон ловить — с вагонетки поимеешь с полведра, если не больше. А набрав мешок, съезжаешь вниз. Вытертый, белый, как пересохшая тропа, путь. Разгонишься – а там сел сверху на мешок и летишь вниз, только пыль от тебя тянется кверху, как облако. Как-то забрел к тачкам пьяный. И лег – в тени. Под тачкой. Что он тогда нам не говорил! И плакал, и хвалил, и жалел, зараза... И Нелька была, калека. Пышная, как печь. Любила губы облизывать... Всегда опухшие. "Лярва старая" – говорили. Колченогая. Обзывали её. А она кидалась камнями. Хорошо, если успеешь закрыться ведром. А то – по пальцам. И не то чтобы пальцы, как то, что лезь теперь до самого низа. За ведром. Но хорошо, чёрт возьми, пела. Когда одна. Хорошо пела.
І не згадаю що. Слів не пам'ятаю. А мотив забув. Часом вигулькне і знову зникне. "Ля-ла-ла" — якось не так. "Ляла-лала" — чорт, крутиться десь, а не вхопиш. "Ляла-лала" — щось приблизно ніби так. От — як сніг. Не розбереш. Крутиться — і все. А лови. Як ловити? Ля-ла-лала-ла — і гуде вітер, але дуже монотонно. Він не допоможе. Краще — в голові думати. Цікаво, як у цього литовця: щось намалює, а потім по тому ж самому знов малює. Щось інше. Так і тут: вітер — гуде, дріт дзвенить і потріскує, а ти малюй.
И не вспомню что. Слов не помню. А мотив забыл. Иногда вынырнет и снова исчезнет. "Ля-ла-ла" – как-то не так. "Лала-лала" – чёрт, крутится где-то, а не ухватишь. "Ляла-лала" – вроде примерно что-то так. Вот – как снег. Не разберёшь. Крутится – и всё. Лови. А как ловить? Ля-ла-лала-ла — и гудит ветер, но очень монотонно. Он не поможет. Лучше – в уме припоминать. Интересно, как у того литовца: что-то нарисует, а потом по тому же самому снова рисует. Что-то другое. Так и здесь: ветер — гудит, проволока звенит и потрескивает, а ты рисуй.
Скоро знову — буде круча. Чути, як дзвенить дріт. На чорта він тут колючий? Тільки щоб гімнастерку дерти. "Ля-ла-ла-ла-ла-ла" — знову виринає невідь звідки. Лала. Ні, краще в голові. Так-так. Плавно. Перший рядок майже так. Якось плавніше. Ще. "А под той рябиной"— і Нелька зривалась на "рябиной" і прокашлювалась. Тільки якось м'якше в неї виходило. А від тої "рябины" ставало трохи смутно. Рябинушка... Так тільки й побачив її — в армії вже. Довше у неї виходить. Не так якось. Довше.
Скоро опять будет круча. Слышно, как звенит проволока. На черта она тут колючая? Только чтобы гимнастерку драть. "Ля-ла-ла-ла-ла-ла" – снова выныривает невесть откуда. Ла-ла. Нет, лучше в уме. Так-так. Плавно. Первая строчка почти так. Как-то более плавно. Ещё. "А под той рябиной" – Нелька срывалась на “рябиной” и прокашливалась. Только как-то мягче у неё выходило. А от той "рябины" становилось немного грустно. Рябинушка... Увидел её — только в армии уже. Протяжнее у неё выходит. Не так как-то. Дольше.
Вітер жбурнув густо порошею, і я озирнувся. Вкляк. На параметрі хтось був! "Стій! Стріляю!" гукнув, падаючи на землю. Ледве зірвав запобіжник: "Стій! Руки вгору!" — якось високо й тихо пролунав мій голос. "Е-е-е" — довго гойдалось попереду. "Е-е" — вирівнювалось, ніби на одній нозі. "Е-е" — ніби крутилось на місці. Потім те, на одній нозі, довго заточуючись, почало падати. "Встань! Гад! Стріляю! Встань!" — рвався мій голос. Рик попереду став ніби товщати. Я кричав "встань, встань" і тут незчувся, як загуркотів, підстрибуючи автомат. І тільки тепер почув: "Не стріляй! Не стріляй", — тонко і перелякано. "Встань, гад!" — гукав я, чуючи тільки липкий автомат і курок.
Ветер швырнул густой порошей, и я оглянулся. Замер. На периметре кто-то был! "Стой! Стреляю!" крикнул, падая на землю. Еле сорвал предохранитель: "Стой! Руки вверх!" – как-то высоко и тихо раздался мой голос. "Э-е-е" – долго качалось впереди. "Э-е" – выравнивалось, будто на одной ноге. "Э-е" – будто крутилось на месте. Потом это, на одной ноге, долго утончаясь, начало падать. "Встань! Гад! Стреляю! Вставай!" – рвался мой голос. Рык впереди стал словно утолщаться. Я кричал "вставай, вставай" и не заметил, как загрохотал, подпрыгивая автомат. И только теперь услышал: "Не стреляй! Не стреляй", тонко и испуганно. "Вставай, гад!" — кричал я, чувствуя только липкий автомат и крючок.
"Зараз. Не стріляй", — благало знизу. Він весь час повторював ці два слова. Може... перебігло і гасло. І ще раз — перебігло і гасло. Як освітлювальні кулі. "Але я дав чергу",— згасало. Той почав зводитись. Чорна купа вигнулась серединою, так, серединою, постояла, похиталась. Ніби робив "мостик". Чорний, суцільний "мостик". Без просвіту. "Руки вгору, гад!" — кричало з мене. "Я вже, я вже держу", — так само жалібно відповідав той і, хитливо випростуючись, піднімався. Так, руки держав угору. Я не помітив зразу. "Повернись", — уже точніше чуючи себе, наказав я. Поки той повертався, я звівся на ноги. "Кожух", — промайнуло. Але без нього — легше.
"Сейчас. Не стреляй", – умоляло снизу. Он всё время повторял эти два слова. Может... – пробежало и погасло. И ещё раз – пробежало и погасло. Как осветительные шары. "Но я дал очередь", – угасло. Тот начал подниматься. Чёрная куча выгнулась посредине, да, посредине, постояла, покачалась. Будто делая "мостик". Чёрный, сплошной "мостик". Без просвета. "Руки вверх, гад!" – кричало из меня. "Я уже, я уже держу", – так же жалобно отвечал тот и, неуверенно выпрямляясь, поднимался. Да, руки держал вверх. Я не заметил сразу. "Повернись", – уже увереннее чувствуя себя, приказал я. Пока тот поворачивался, я поднялся на ноги. " Тулуп", – промелькнуло. Но без него – легче.
І точніше. Скомандував іти — і повільно повів параметром. До навісу. З телефоном. За нами — кожух. "Ат",— уперся очима в маленьку голову того. "Скоро — зміна перебігло думкою й зникло. "Дурепа", — так само пробігло, як сигнал. "Як я тебе, ідіота, не вчистив, — полегшено і заспокійливо котилась думка. На пост бігли солдати. Хотів поправити шинель і відчув, як опекла ліва долоня. Відморозив, мабуть. І лишив шкіру. Там, з кожухом, і в рукавиці. "Стій!" — скомандував я. З автоматами навперейми підійшли солдати. З ними — помначкара. Пропустили "мого" колючим коридором. Кілька солдат метнулись уздовж параметра. "Тактика, чорти",— подумав я, марно ховаючи в рукав задубілу ліву руку. Скоро прибіг начкар, солдати. Хтось ніс кожуха. "Живий? Все в порядку", — радів старлей. Радість із нього аж цвьохкала, от як цвьохкає у моїй долоні. Розводящий спробував вислухати від мене караульну молитву. Начкар незадоволено перебив його. В кожуха вліз Павло, мій "сусід". Подав рукавички, тверді, як тарані. І, закинувши автомат за плече, ми рушили наздоганяти гостя.
И вернее. Скомандовал идти – и медленно повёл периметром. К навесу. С телефоном. За нами – тулуп. "Эх", – упёрся глазами в маленькую голову того. "Скоро – смена” – пробежала мысль и исчезла. "Дурило", – так же пробежало, как сигнал. "Как я тебя, идиота, не пришиб, – облегчённо и успокаивающе катилась мысль. На пост бежали солдаты. Хотел поправить шинель и почувствовал, как обожгло левую ладонь. Отморозил, наверное. И оставил клок кожи. Там, с тулупом, в рукавице. "Стой!" – скомандовал я. С автоматами наперевес, подошли солдаты. С ними — пом-нач-кара. Пропустили "моего" колючим коридором. Несколько солдат метнулись вдоль периметра. "Тактика, черти", - подумал я, тщетно пряча в рукав задубевшую левую руку. Вскоре прибежал нач-кар, солдаты. Кто-то нёс тулуп. "Жив? Всё в порядке", – радовался стар-лей. Радость из него аж выщёлкивала, также, как щёлкало в моей ладони. Разводящий попытался выслушать от меня караульную молитву. Нач-кар недовольно перебил его. В тулуп влез Павел, мой "сосед". Подал рукавицы, твёрдые, как тарани. И, закинув за плечи автоматы, мы двинулись догонять гостя.
То, виявилось, був п'яниця. Заблукав на пост, заллявши сліпи. Довго й нудно довелось переказувати, що і як. Начкар сяяв. А мені страх як хотілось спати. І пекла рука. Ліва. А потім — і права. Хлопці чортихались, але, впавши на нари, поснули миттю.
Как выяснилось, это был пьяница. Забрёл на пост, залив зенки. Долго и скучно пришлось пересказывать, что и как. Нач-кар сиял. А мне страх, как хотелось спать. И горела рука. Левая. А потом — и правая. Ребята чертыхались, но, упав на нары, заснули мгновенно.
Після такої втоми спиш, як чорт. Нічого й не сниться. Як біле полотно. Тільки чого той литовець завжди замальовує старе? Візьми чистий папір — і малюй. Так ні ж... А сніг замете. Сліди того ідіота. Піду і вже не впізнаю. На ранок. Уже... Де він там, зараза...
После такой усталости спишь, как чёрт. И ничего не снится. Как белое полотно. Только зачем литовец всегда зарисовывает старое? Возьми чистую бумагу – и рисуй. Так нет же... А снег заметёт. Следы того идиота. Пойду и не узнаю уже. Утром. Уже... Где он там, зараза...
Завжди, коли тобі дуже радісно — начувайся. Так завжди. Може, і не завжди, а буває: тільки тобі дуже радісно, так радісно, що ти мало не скавучиш, а тут щось і скоїться. Як сніг на голову. Здасться, ще вчора був такий, що хоч підстрибуй. І чого — спитати б. Чортзна-чого. Просто чіпляється одне за одне, а ти думаєш, що все добре. Вчора пішли зранку до лісу. "Кацо" джеркотав по дорозі. Казав — то гарна пісня. Він скинув пілотку і обмахувався від комарів. Скільки не мастись антикомарином — нічого. Однаково. Хоч не мастись. Цей шмаркатий земляк, санінструктор, хизується, коли назове латиною. Не антикомарин, а якось так тьмяно зветься. Думає, ми не знаєм, як він бреше. У такого хохла, як він, навіть латина якась хохлацька. Зразу пальці знати, як скаже. Якесь сонливе щеня. Прийшли на місце, почали палити березову кору. Гарно пахне береза, хоч і кадіє ж. Мало не вчадієш. (Як це каже Володя-шофер, готуючи свою хлібну будку: "Где уж нам уж выйти замуж, мы уж так уж..."
Всегда, когда тебе очень радостно – остерегайся. Так всегда. Может, и не всегда, а бывает: вот как только тебе очень радостно, так радостно, что ты чуть не повизгиваешь, как тут что-нибудь случится. Как снег на голову. Кажется, ещё вчера был такой, что хоть подпрыгивай. И с чего— спросить бы. Чёрт знает, с чего. Просто цепляется одно за другое, а ты думаешь, что всё хорошо. Вчера пошли утром в лес. "Кацо" стрекотал по дороге. Говорил – это хорошая песня. Он снял пилотку и обмахивался от комаров. Сколько ни мажься анти-комарином — ничего. Всё равно. Хоть не мажься. Этот сопливый земляк, санинструктор, кичится, когда называет на латыни. Не анти-комарин, а как-то так туманно зовётся. Думает, мы не знаем, как он лжёт. У такого хохла, как он, даже латынь какая-то хохлацкая. Как свои пять пальцев, как говорится, знаем. Какой-то щенок сонливый. Пришли на место, начали жечь берёзовую кору. Хорошо пахнет берёза, хоть и чадит. Чуть ли не угораешь. (Как это говорит Володя-шофёр, подготавливая свою хлебную будку: "Где уж нам уж выйти замуж, мы уж так уж..."
А цей, люботинський, зразу сльози пустив: "Давайте хлопці, робити. А то старшина от-от нагодиться. І дасть припарки". Боягуз. Завжди в таких боягузів очі, як мембрана. Банькаті і рідкі. У всіх боягузів. Це точно. Він, зараза, думає, що доскочить відпустки. Жди — вгризеш. І чого йому так кортить додому? Якось розповідав, що живе з бабою, мама десь загулялась і кинула. А він з бабою. Карусельщик. Добра з тебе самого карусель. Ну, мені, приміром, можна б і поїхати, але ж комбат скупий, як... Не пустить же. А то б — майнув би прямо в ту Березівку.
А этот, люботинский [Люботин – город в Киевской области>, сразу нюни пустил: "Давайте ребята, работать. А то старшина вот-вот нагрянет. И даст прикурить". Трус. Всегда у таких трусов глаза, как плёнка. Навыкат и водянистые. У всех трусов. Это точно. Он, зараза, думает, что дождётся отпуска. Жди – выкуси. И почему ему так хочется домой? Как-то рассказывал, что живёт с бабушкой, маманя где-то нагуляла и бросила. А он с бабушкой. Карусельщик. Хороша из тебя самого карусель. Ну, мне, например, можно бы и поехать, но комбат скупой, как... Не пустит ведь. А то — махнул бы прямо в Берёзовку.
Погуляв би трохи, а там — і додому. А штани вона б дала. Сама ж у штанах — фізкультурниця. А там — і до старих. У старих — що? Сиди дубном, нікуди з хати не рипайся і про одне й те ж торочи, поки язик не заболить. А чим вас там годують? А чи тепла шинель (може, підшити чим-небудь), а чи теплі онучки. І почнеться "охохоахаха". Але треба б. До них. А потім — і в Березівку, до Люськи. Та хіба б вирвався? Чорта з два.
Погулял бы немного, а там и домой. А штаны она бы дала. Сама же в штанах – физкультурница. А там — и к старикам. У стариков — что? Сиди дубом, никуда из хаты не рыпайся и толкуй об одном и том же, пока язык не заболит. А чем вас там кормят? А тёплая ли шинель (может, подшить чем-нибудь), а тёплые ли портянки. И начнутся оханьки да аханьки. Но надо бы. К ним. А потом — и в Берёзовку, к Люське. Да разве вырвался бы? Чёрта с два.
І ото, мабуть, задумався, загадався. Раденький, що дурненький. До обіду обійшли півлісу. Шукаєш тонкого дерева — щоб легше було носити. Та й штабелювати. Наріжешся, наносишся, нарубаєшся так, що вже й комарі не кусають. А потім Леско почне травити. Яка гарна чача, як у них добре, як він водив поїзди — кочегаром, помічником, як його вибили реушники, коли ходив до дівчат. Але гарний хлопець. А то заведе про танки, про своє студентство. Особливо оце — "махарадзе" — як скаже, то й горло, здається, показує. От Леско! І вже йому жарти! Поїду, каже, коли батя пустить додому, "деушку" полюблю. Знаю, як ти любиш, такий цап — вусатий. Хай йому грець — з таким "полюблю"!
И вот, стало быть, размечтался. Довольненький, что глупенький. До обеда обошли пол-леса. Ищешь дерево потоньше, чтобы легче было нести. Да и штабелировать. Напилишься, наносишься, нарубишься так, что и комары уже не кусают. А потом Леско начнёт травить. Какая хорошая чача, как у них хорошо, как он водил поезда – кочегаром, помощником, как его побили ре-ушники [Учащиеся ремесленного училища> когда ходил к девушкам. Но хороший парень. А то как заведёт о танках, да о своём студенчестве. Особенно это его "махарадзе" – как скажет - так кажется, что горло показывает. Ох, уж Леско! С его шуточками! Поеду, говорит, когда батя пустит, домой, "дэушку" полюблю. Знаю, как ты любишь, такой козёл — усатый. Чтоб тебя — с таким "полюблю"!
Він гарний хлопець. Колись розсердився на Витьку, цього люботинського — і як врізав його по морді (це ще було там) — аж відлоски пішли. А цей — у плач. Нишком, звичайно. Такий боягуз і не поплаче уголос. То, знаю — на самопідготовці, длубаючись в кулеметі, почали обробляти Леска. Витька щось сказав — мало не крізь сльози. Той знову напосівся. Ми почали обставати. Так Леско до мене: ти думаєш — герой. Бачив я таких. Хочеш — і тобі дам. Хоч зараз. Ну, я його й посадив.
Он хороший парень. Однажды разозлился на Витьку того, люботинского — и как врезал ему по морде (это ещё было там) — аж звон пошёл. А тот – в слёзы. Втихую, конечно. Такой трус, что даже и не поплачет вслух. Помню — на самоподготовке, ковыряясь в пулемёте, начали подтрунивать над Леско. Витька что-то сказал – чуть ли не сквозь слёзы. Тот снова накинулся. Мы стали заступаться. Так Леско на меня: ты думаешь – герой. Видел я таких. Хочешь – и тебе врежу. Хоть сейчас. Ну, я его и осадил.
Кажу, дивись, бо випросиш. Хоч зараз — випросиш. То вже так дам, що й ніс закопилиться. Хлопці обстали за мною. Леско кинув зошита, псих, і вибіг на марш. Так і не заходив, поки помкомвзвода не строїв. А тоді, вже десь пізніше, переказує мені Витька. Каже, підходить якось Леско і просить "ізвінєнія". Ти, каже, на мене не дуйся. А коли дуєшся — то дай у морду. Я не буду сердитись. Дай — аж просить. От би сміху було, щоб Витька затопив його по сопатці. Це ж тобі не штука: Витька та Леско. Гарний хлопець, що не кажи.
Говорю, смотри, а то ведь выпросишь. Хоть сейчас выпросишь. Уж так врежу, что нос раздуется. Ребята встали на мою сторону. Леско бросил тетради, псих и выбежал на лестницу. Так и не заходил, пока пом-комвзвода не объявил построение. А потом, уже позже, рассказывает мне Витька. Говорит, подходит как-то Леско и просит "извинения". Ты, говорит, не дуйся на меня. А если дуешься, то дай в морду. Я не буду сердиться. Дай — даже просит. Вот было бы смеху, чтоб Витька да заехал ему по сопелке. Это тебе не шутка: Витька и Леско. Хороший парень, что ни говори.
А коли сходили пообідали, то ще стало краще.
А когда сходили пообедать, стало ещё лучше.
Шеф-повар вкинув зайвого черпака. Попоїли добре — і знову до лісу. Так Леско дістав пачку "Прибоя" — і всіх почастував. Закурили — аж у очах посвітлішало. Досі вже махра остобісіла. А цигарка — ні чвиркання, ні такої ядухи. Затягаєшся, ще й носом ловиш. А дим добрий такий — пахучий. Ніде так не покуриш, як на свіжих дровах. Смолкою підпахує, а закурив — ще дужче пахне. І тютюном, і смолкою. Ото я, мабуть, і зрадів.
Шеф-повар подлил лишний черпак. Поели хорошо — и снова в лес. Так Леско достал пачку «Прибоя» – и всех угостил. Закурили — в глазах посветлело. До того уж махорка осточертела. А папироса — ни тебе сплёвывания, ни такой отравы. Затянешься, ещё и носом ловишь. А дымок знатный такой – благоухающий. Нигде так не покуришь, как на свежих дровах. Смолой попахивает, а закурил — так ещё больше пахнет. И табаком, и смолой. Вот я, видать и обрадовался.
...А як несли, то ніби поіржавіло все. Такі руді плями набряклі. Мало не капає з них. Вогкі плями. Плями стікати можуть. От часом і тінь вогка. І стікає. Але то я вже забув. А плями вогкі. Наче патьоками біжать.
...А когда носили, то словно поржавело всё. Такие рыжие пятна набухли. Чуть ли не капает с них. Сырые пятна. Пятна стекать могут. Вот иногда и тень сырая. И стекает. Но это я уже забыл. А пятна влажные. Словно потеками бегут.
У Петра заболіло в плечі. Так почало сіпати, що аж-аж-аж. Він відчув, що має застогнати, і потягнувся до бильця.
У Петра [См. предыдущий рассказ – «Дневник Петра Шкоды»> заболело в плече. Так начало дергать, что ой-ой-ой. Он почувствовал, что сейчас застонет, и потянулся к спинке койки.
Подушка увійшла в руку. А рука — як подушка. І сестра казала, як подушка. І сестра — подушка: груба, як піч. Трохи відійшло. І він міг подивитися в вікно. Тут у вікнах — завжди синьо-сизо. Як холодець, такі самі драглі. Як очі Витьки. Мабуть, знову плаче. Тепер його лають хлопці, а він плаче — і за мене, і за те, що накрилась його відпустка. Мабуть, так само, як дитина грається з двома цяцьками. Пограє з одною, потім — до іншої. Тільки дитина грається, а він — плаче.
Подушка вошла в руку. А рука – как подушка. И медсестра говорила, как подушка. И медсестра – подушка: пышная, как печь. Немного отошло. И он смог посмотреть в окно. Здесь в окнах всегда сине-сизо. Как холодец – такие же зыбкие. Как глаза Витьки. Наверное, снова плачет. Теперь его ругают ребята, а он плачет – и из-за меня, и из-за того, что накрылся его отпуск. Наверное, так же ребёнок играет с двумя игрушками. Поиграет с одной, потом – к другой. Только ребёнок играет, а он плачет.
Увійшла сестра. Вранці вона здавалась грубшою. Може, тому, що заходила вдосвіта, їй років, мабуть, за тридцять. Якраз така, що любить солдат. А солдату що? Аби жінка. Вона йшла до мене. І очі в неї пухкі якісь. Це вона тільки на твар пухка.
Вошла медсестра. Утром она казалась более пухлой. Может, потому, что заходила до рассвета? Лет ей, верно, за тридцать. Как раз такая, что любит солдат. А солдату что? Была бы женщина. Она шла ко мне. И глаза у неё пухлые какие-то. Это она только на лицо пухлая.
— О, ти який сердитий. Чого так дивишся? Я заходила перед світом, так ти як визвірився на мене. Лікаря ще нема. А ти вчора був тільки тепленький. Одійшов уже?
– О, ты какой сердитый. Что так смотришь? Я заходила до света, так ты разъярился на меня. Врача ещё нет. А ты вчера был чуть живенький. Отошёл уже?
Я дивився на неї і мовчав. Приємно слухати жінку. Навіть дивитись — приємно. Навіть, коли їй за тридцять. І її люблять цілими ротами. Особливо — в армії. А, може,— тут, в лазареті. Значить, завезли. Ну-ну. А вона більше схожа на матір, ніж на жінку. Тільки як матір вона ховається, їй хочеться, щоб не бачили, що вона більше матір. От і добре. От і легше стало. От і не так болить. Що то — тільки побачиш жінку. Солдатом. У госпіталі. Коли колька за колькою. Як голки. Коли кашель. І мокро. Пустилася знову кров.
Я смотрел на неё и молчал. Приятно слушать женщину. Даже смотреть – приятно. Даже когда ей за тридцать. И её любят целыми ротами. Особенно – в армии. А может – здесь, в лазарете. Значит, таки отвезли. Ну-ну. А она больше похожа на мать, чем на женщину. Только как мать она прячется, ей хочется, чтобы не замечали, что она скорее мать. Вот и хорошо. Вот и легче стало. Вот и не так уж болит. Что значит — только увидеть женщину. Солдатом. В госпитале. Когда колика за коликой. Как иголки. Когда кашель. И мокро. Снова пошла кровь.
Вона якось непомітно підвела мою голову. Голова бинтована. Тільки помітив. Згамувала кров. Стало холодно і приємно. І вона ніби побіліла. Це — від халату, марлі, вати. Молодці медики — вони люблять біле. Молодці. В білому гарно всім. Навіть — тут. Навіть — їй.
Она как-то незаметно подняла мою голову. Голова забинтована. Только что заметил. Остановила кровь. Стало холодно и приятно. И она словно побелела. Это от халата, марли, ваты. Молодцы медики – они любят белое. Молодцы. В белом хорошо всем. Даже здесь. Даже ей.
Червона сорочка, яку я так любив на гражданці, червона сорочка сторочена. Так. Сторочена. Подушка — як вата, входить у долоню. А долоня — як п'ятак, як бита. Гарна бита. Важка і кругла. Що по землі не їде. Хіба що покотиться. Але рідко. Лягає якраз до іншої. Коли недалеко — пальцями натягнеш завжди. І тоді — маєш. Картинки з-під цукерок. Скільки їх не мочулять по руках, а цукерками пахнуть. Часом навіть пальці солодкі. І пальці тоді пристають до бити. І добре кидати. Коли пальці солодкі. Ото тільки зле — біля стіни. Саманної. Ще як спалили в війну — так і стояла. І погано, коли бита заходить аж під стіну. Тоді мало не лягаєш. А від стіни — завжди сморід. Собаки, покорчило ото відійти. Обов'язково тут. Знають, що місця багато, так ні, обов'язково тут. Приспічило — то зайди в кукурудзу. Або під акацію. Де там. Ні на крок не подасться.
Красная рубашка – та, что я так любил на гражданке, красная рубашка – распорота. Да. Распоротая. Подушка – как вата, входит в ладонь. А ладонь как пятак, как бита. Хорошая бита. Тяжёлая и круглая. Что по земле не скользит. Разве что покатится. Но редко. Ложится как раз к другой. Если недалеко – пальцами дотянешься всегда. И тогда – забираешь. Фантики от конфет. Сколько их не мочалят в руках, а конфетами пахнут. Иногда даже пальцы сладкие. И пальцы тогда пристают к бите. И хорошо бросать. Когда пальцы сладкие. Вот только нехорошо — около стены. Саманной. Что как сожгли в войну – так и стояла. И плохо, когда бита отлетает к самой стене. Тогда чуть не ложишься. А от стены – всегда вонь. Собаки, ну прям скрутило – сюда отойти. Обязательно здесь. Знают, что места много, но нет, обязательно здесь. Приспичило — так зайди в кукурузу. Или под акацию. Где уж там. Ни на шаг не сдвинется.
Андрій став засинати. Натомлене, виброділе на якомусь глухому гулі тіло швидко поринало в сон. Майже так, як, бувало, на гражданці. Підеш на пляж. Приємно чути прохолодний пісок. Лягаєш горілиць і чуєш, як повзе хвиля. Повзе по тобі. От плеснуло об підошви, закочується під ноги і вже... Вперше — навіть лячно. Наче хвиля біжить по тобі, а ти, ще не затоплений хвилями, утікаєш від неї. І коли хвиля підступає під горло і тобі вже втікати нікуди, тоді стає лячно. Може, й не лячно, але дихати — важко. Підійде під горло — і можеш тільки гудіти. А голосу — то й не подаєш. І чуєш, що тобі хочеться дужче гудіти, а не можеш. Голос ніби налипає, як карамель у роті. Голос налипне, коли вже дуже,— тоді можна і топитись. Бо тоді вже не гукнеш на допомогу, і ніхто тебе не порятує. Навіть коли буде поблизу. А ще трохи — і хвиля починає тобою совати — сюди-туди, сюди-туди. А ти розслаблений зовсім, ніби хвиля забрала тебе усього. Чи ти втік від неї, а тіло осталось, безвільне, як дохла риба край берега. Сюди-туди. Оця здохла риба. І смердить, але якось охайно. Може, тому, що тонко. А тонко тому, що багато запахів. Міцний дух водорості і ще щось домашнє і тепле.
Андрей [См. следующий рассказ – «Так бывало уже не раз»> стал засыпать. Утомлённое, набродившееся на какой-то дикой гулянке тело быстро погружалось в сон. Почти так, как бывало на гражданке. Пойдёшь на пляж. Приятно ощущать прохладный песок. Ложишься на спину и чувствуешь, как ползёт волна. Ползёт по тебе. Вот плеснуло о ступни, закатывается под ноги уже... В первый раз – даже страшно. Словно волна бежит по тебе, а ты, ещё не затопленный волнами, убегаешь от неё. И когда волна подступает под горло и тебе убегать уже некуда, тогда становится страшно. Может, и не страшно, но дышать — трудно. Подойдёт под горло – и можешь только гнусить. А голоса — и не подаёшь. И чувствуешь, что тебе хочется громче гнусить, а не можешь. Голос будто залипает, как карамель во рту. Голос залипнет, если уж чересчур, тогда можно и топиться. Ведь тогда уже не позовёшь на помощь, и никто тебя не спасёт. Даже если будет поблизости. А ещё немного – и волна начинает тебя пошатывать – туда-сюда, туда-сюда. А ты – совсем расслаблен, будто волна забрала тебя всего. Или ты сбежал от неё, а тело осталось, безвольное, как дохлая рыба у берега. Туда-сюда. Эта дохлая рыба. И смердит, но как-то аккуратно. Может быть потому, что тонко. А тонко оттого, что много запахов. Крепкий дух водорослей и ещё что-то, домашнее и тёплое.
Не знаю, яке воно відчуття — коли падаєш. Не так. Не так собі: скочив зі стільця, з борту машини, з паркану (коли не знайдеш дверей, ні воріт, ні в залізних прутах огорожі немає ходу, а зігнути руками — не можна). А інакше. Головне — аби не ногами. Руками — вниз. От ніби з п'ятого поверха. Летиш. Але це рано ще. Тоді так: підійшов до вікна і... Ще раніше: надумав або... Щось трапилось (це не зовсім так: щось трапилось; краще так: Те, невідоме, було, як стіна; темна стіна, котрої не бачиш; і не тому, що не хочеш бачити, а тому, що не бачиш; і не хочеш бачити, і не бачиш).
Не знаю, какое это ощущение – когда падаешь. Не так. Не просто: соскочил со стула, с борта машины, с забора (если не найдёшь ни двери, ни ворот, ни в железных прутьях ограды нет лазейки, а отогнуть руками –невозможно). А иначе. Главное – чтобы не ногами. Руками – вниз. Так, будто с пятого этажа. Летишь. Но это ещё прежде. Тогда так: подошёл к окну и... Ещё раньше: надумал или... Что-то случилось (и это не совсем то: «что-то случилось»; лучше так: То, неведомое, было как стена; тёмная стена, которой не видишь; и не потому, что не хочешь видеть, а потому, что не видишь; и не хочешь видеть, и не видишь).
Словом, було те, як стіна, як стіна (хіба стіна біла? чому стіні краще бути білою?). А стіна була чорна. Чорна, як сутінь. Більше сутінь, аніж стіна. Але сутінь така, як ртуть в термометрі. Аби ще було більше ртуті і не видно скла. Аби — не видно. І от воно (чи стіна) повільно рушиться. Ніби намокає і відпадає, відвалюється. Коржами. От найточніше, якби поєднати одне і друге: стіна кришиться і намокає. Тільки, мабуть, то не так. Мокрим і сухим бути не можна. Одночасно. Щоб — мокрим і сухим.
Словом, было то, как стена, как стена (разве стена белая? почему стене лучше быть белой?). А стена была чёрная. Чёрная, как сумрак. Скорее сумрак, чем стена. Но сумрак такой, как ртуть в термометре. Чтоб ещё больше было ртути и не видно стекла. Чтобы – не видно. И вот оно (или стена) постепенно рушится. Будто намокает и отпадает, отваливается. Слоями. Точнее всего будет, если соединить одно и другое: стена крошится и намокает. Только, пожалуй, это не верно. Мокрым и сухим быть нельзя. Одновременно. Чтоб – и мокрым, и сухим.
ID:
1030334
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Поетичні переклади
дата надходження: 09.01.2025 14:15:35
© дата внесення змiн: 09.01.2025 14:15:35
автор: Радiус24
Вкажіть причину вашої скарги
|
