Колись і я не втримаюсь за те, що зараз тримаюсь.
Відпущу мрії, не вхоплюсь за простягнуту соломину
і мене осудять ті, хто нічого не знають.
Ті, що й раніше вироками штурхали в спину.
Буде нестерпно жаль. Я шкодуватиму, що не знайшлося сили,
що моє немовчання не допомогло.
Шкодуватиму, що допомоги не попросила,
бо тоді мені здасться, що так можна було...
Так я позбавлю цінне його значень.
Так моє найдорожче втратить свою ціну.
Але більше ніхто не побачить, як я плачу
і як не сплю, бо боюся того сну.
А поки що ще знаходжу собі розраду -
саджаю в землю прутики і чекаю від них плодів.
Може хоч один із них виросте і зміцніє так, щоб мене прив'язати
і я за нього протрималась ще хоч кілька днів.
Я, звісно, дякую... Дякую за добре слово, за соломину, за все. За все.
Моя вдячність, дужча за мене, житиме вічно.
І, хоча це нікому користі не принесе,
та я завжди так робила. Просто звичка...