Ця вселенська ріка, де нема берегів,
Велелюдні плачі без кінця і без краю.
Місяць дивний якийсь – не світився, а грів
І котили вітри сивих повеней зграю.
Помирала трава на високих горбах,
Від шаленства стихій захлинались дерева.
Ніби сотні віків ця безмежна доба
І байдужість світів, і відлуння сталеве.
Що Ти, Боже, писав, де писання Твої?
Знов тернові стежки, що й були на початку.
Постелились дими там, де квітли плаї,
І любов між суєт, мов байстря-немовлятко…
Виростали мужі межи істин святих,
Багряніла земля поміж кроків прозорих.
Знову Ноїв ковчег, знов іти та іти,
Проростали слова там, де падали зорі…