Спадали з неба сонця аграманти,
Росою вмиті квіточки сміялись,
Взяли в оркестрі ноти музиканти –
Скрізь солов’їні трелі розливались.
Душа раділа сонячній весні,
А хмара чорна бурю накликала:
Грозі казала «так», а сонцю «ні»
І кру'ків чорних сунула навала.
Та й сплюндрували вмить усю красу,
Геть розсікали небо блискавиці,
Немов у руки хтось узяв косу
Й вогнем махав із неба до травиці.
О ця гроза, скажена й навісна…
До смерті налякались музиканти,
Аж затремтіла дівчина-весна,
Враз потемніли неба аграманти.
Весни забилось серце під кущі,
Сховалося від грому й блискавиці.
Воно любило тихі лиш дощі,
В яких вмивали квіти свої лиця.
Чому вже так ведеться у цім світі,
Красу плюндрує темінь навісна.
За кожну квіточку ми маєм буть в отвіті,
Тоді і засміється нам весна.
