Ну ось. Вдруге плачу через думки про нього.
З кожною думкою наче щось всередині зривається, падає у прірву й зависає десь на півшляху до дна.
Я пам’ятаю, як ти дихав, коли заснув, так і не обійнявши мене.
Пам’ятаю, як місяць заливав тобі обличчя голубим сяйвом, а ти не просинався.
Пам’ятаю, як ледве змогла заснути, так і не змирившись, що ти не виконав обіцяного.
І так хотіла твоїх рук на мені. Мого чола на твоїх грудях. Твого колючого підборіддя у волоссі. Хвойного аромату гелю для душу, який того вечора був і на мені теж. Серцебиття, яке пришвидшилося б. Грудей, які би вдихали та видихали частіше. Тебе, такого матеріального поруч зі мною.
Пам’ятаю, як черствіла у мені та надія, коли ти все мовчав і мовчав, все глибше занурюючись у сон.
Так нічого й не сталося.
