Згасає День. Ковтає ніч поля.
Та в ніжних пролісках блукають хуртовини.
Природа матінко гойдає немовля.
Біля похилої червоної калини.
- Спи, засинай, шепоче вітерець.
Запросить станцювати з ним хурделиць,
І ковдрою усе село застелить,
Та піде через річку, навпростець.
Луги у дрімоті, та ліс понурий,
Й небо, коловрат, встеля зірки.
В думках сумних я день провів минулий,
Сльоза засохла на моїй щоці.
Душа літа в неясних сновидіннях.
- Що робиш ти? – питаю я її,
- Я в пошуку везіння та прозріння,
- Побути хочу тут на самоті.
В ночі шукаю спалахи горіння,
Бодай одного бачить ліхтаря,
Який б вказав мій шлях того спасіння,
Без примусу, та без поводиря.
Та Дух землі, святішого не знайдеш,
Веде тебе у розповідь століть,
А ти його історії ковтаєш,
З усіх випробувань та лихоліть.
Життя бриньчить струмком поодиноким,
Зозуля в проліску за річкою кує.
Над Краєм рідним точиться толока.
Ні сну, не спокою, не бачить, й не знає...
