Йде супроти століттям вітерець;
Зів'яли кинуті золоті часи.
Вони стали під туманний вінець;
Повільно летять в небуття листки.
Колись їх сяйво було золоте,
Але кожен промінь стає забутим.
Смарагд на деревах тихо росте,
Залишає сяйво самотньо в скруті.
Кольори втратить кожен з усіх нас,
Але ми всі напишем свої картини.
Коли вогонь на деревах погас,
Зрозумів, що творчість мене покине.
Пожухне листя і десятки літ,
Я розіб'юся об важкі стіні буття.
Нехай моє світло осяє весь світ,
Поки він ще не забув моє ім'я...
