2 2 9 ⠀ Сенс
⠀
Обез'язичились, начебто оніміли,
Сенсу – з пустого в порожнє в цім роздоріжжі,
Як від шаленства щелепи закаменіли,
Кришаться зуби, немов доми, в Запоріжжі.
⠀
Що там гово́рять вони, все це тільки при́мовка?
Скільки віддати дітей ще іроду маємо?
Двісті якийсь день знущань кривавого виродка.
- Як ви усі?
- Тримаємось. Подолаємо.
⠀
Після підвалів діти на сонці мружаться,
Ті, що навік прощатися вранці на́вчені,
Краще враги зростили би ікла й щупальця,
Стали б до них ми ставитись передбачено.
⠀
Тут, обережніш на східцях, бо те́мно й – тіснява,
І одягайся тепліше, бо вже не жарко,
Ліпше – врагів поховала б земля та пліснява,
Тільки от землю жалко. І плісняву жалко.
⠀
Виростуть діти. Дерева їхні піднімуться.
Виростуть внуки сумирними та чутливими.
Хай *** ті на пога́ніше не надіються.
- Як ви усі?
- Тримаємось. Пересилимо.
⠀
Авторка Alja Khajtlina
Переклад Yurii Shybynskyi
ОРИГІНАЛ
Обезъязычели, будто бы онемели,
Толку-то из пустого опять в порожнее.
Если от лютости челюсти каменеют,
Зубы крошатся, как здания в Запорожье.
Что там они говорят - это только присказка?
Сколько ещё людоеду детей положено?
Двести какое-то утро с кровавым привкусом.
- Як ви усі?
- Тримаємось, переможемо.
После подвалов дети на солнце щурятся,
Дети, что научились навек прощаться.
Лучше б враги отрастили клыки и щупальца,
Было б понятнее, как с ними обращаться.
Тут осторожней спускайся, темно на лесенке,
И одевайся теплее, уже не жарко.
Лучше б враги смешались с землёй и плесенью,
Только вот землю жалко. И плесень жалко.
Вырастут дети. Вырастят своё дерево.
Вырастут внуки - мирными, нежнокожими.
Пусть эти *** на худшее не надеются.
- Як ви усі?
- Тримаємось. Переможемо.