Як перестанете ловити гаву,
то розкажу вам казку цікаву:
Часто навчала хлопчика мати:
«Вова, не можна чужого брати,
бо не на користь, дитя рідненьке,
крадена навіть цукерка маленька.
А, щоб тебе не постигло лихо -
поміж людей живи мирно й тихо.»
Час проминув. Виріс хлопчик Вова,
та і забулася настанова.
Він, хоч від сумнівів не страждав,
проте везучим та спритним став,
тож – виграв яхту, встав до штурвала…
Та, згодом, яхти стало замало.
Були у Вови гроші й матроси,
та постаріли канати і троси,
корпус прогнилий (чекай біди)
майже спустошилися склади,
судно простоює все частіше,
люди грошей вимагають більше.
Стала команда сердита й недружна
(мабуть, втомило життя сутужне)
а це – до бунту передумова,
якого дуже боявся Вова,
тож, почав думати і гадати:
«Як негараздам тим ради дати?»
І от, в районі бухти Барахти,
раптом збагнув: «Так, є ж інші яхти!..»
Тут і надумав (забувши мати)
яхту сусіда собі забрати –
від думки тої підскочив аж
та й заволав: «На аборда-аж!»
і почалося – страшно і парко
і стало всім в океані жарко,
яхти почали всі хором кричати,
що з таким безладом треба кінчати,
що не терпітимуть тих «штормів»…
Згодом і Вова це зрозумів:
зовсім погано справи ідуть -
яхту сусіди не віддадуть,
з усіх боків небезпеку бачить,
а від своїх розплата маячить
(доля, від котрої не відхреститися)
тож, залишається – далі битися.
Кинув солдатів до жерла смерті –
тої пекельної круговерті,
(час якнайдовше аби тягнути –
можливо, вдасться ще й прослизнути)
сам коньяку склянку ковтнув,
ліг на канапу та і заснув.
І бачить Вова себе у сні,
ніби лежить на самому дні.
Раптом, під темною тою водою,
образ явився йому з бородою -
над переляканим Вовой кружляє
та грізним голосом промовляє:
«Хіба потрібна була вона –
оця безглузда страшна війна?!
Яхту тримав собі величезну,
гроші, скарби, команду кремезну –
жити б тобі на ній - панувати,
та і Мене в душі шанувати.
Мав би стояти на варті миру,
а в своїм серці плекати віру…
Не піклувавсь про своє ти, друже,
а до чужого падким став дуже.
То ж, відвернувся ти від добра,
проте - накоїв багато зла.
Влади і слави було замало -
жадібність, Вова, тебе впіймала,
кинув слова, що казала мати –
не забажав в серці тримати,
а мав би їх зберігати свято...
Тепер чекає тебе розплата!»...
Вова в холоднім поту підвівся,
дивиться – Місяць кудись подівся,
темрява – жодного промінця…
Тут і скінчилася казка ця.
А що там, далі? – Самі вгадайте,
та слово мамине пам’ятайте.
(04. 08. 2022)
ID:
957224
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 22.08.2022 15:32:43
© дата внесення змiн: 23.08.2022 22:22:50
автор: Palitra
Вкажіть причину вашої скарги
|