Джена вдихала у груди дим, кида́ла за щоку таблетку,
Пішки ходила між хворих людей, схожих на статуетки.
Злісно дивилась як з пальців йшов смог, відходила мовчки далі.
Чомусь люди думали Джена стійка й легені її зі сталі.
А те що вбивають її — то пусте. Придумала все це, буває.
І жодна потвора не кине палити, лиш фрази пусті кидає:
«Це важко», «Я в стресі», «Мені так погано», «Та це ж все мине, ти ж це знаєш»,
«Я ж поруч не був, не палив, не димив», «Для чого ти знов починаєш?».
А десь поміж ребер закінчився час, легені розбухли, завмерли.
А з ними завмерла лояльність й любов, немов би та Джена — померли.
А люди лиш скажуть, що їм так шкода. Відійдуть, від горя запалять.
Най їхні легені охопить біда і щось їх так само спалить.
Можливо тоді зрозуміють хоч щось, байдужі тупі статуетки.
У Джени закінчився час та життя, а разом із ними таблетки.