Багряним полум’ям палає за горами небосхил -
То день повільно помирає, залишки втрачає сил.
І старе місто засинає, стиснуте в обіймах ночі,
Небом місяць походжає, шепче зорям щось, воркоче.
Мов сновида хворобливий я тиняюся вуличками,
Погляд спрямував на небо та там для мене тільки тьма -
Неначе бранець в підземеллі полонений я думками,
Крок за кроком йду вперед, але не тут моя душа.
Тому й не зміг уберегтись, не зміг помітити, що там,
Між двох будинків в далині, в густій, як карамель, пітьмі
Скрадався дивний силует, немов безумний той хижак,
Що полював на свою здобич, повільно дихав з вітром в такт.
Моє тіло підкосило, гепнувся на спину вмить,
За тим з’явилось розуміння - на грудях в мене хтось сидить!
Прорізав тіло переляк, застряв клубком у горлі крик,
Скувало страхом, весь принишк, лиш серце в грудях стукотить.
В блідому місячному сяйві заблищали білі ікла,
Хижі очі запалали, в руки вп’ялись гострі кігті,
Повільно потяглась до шиї, щоби скуштувати крові.
Погляди наші зустрілись і Ти спинилася поволі...
Та біла шовковиста шкіра,
Оченята знічені, неначе малахіт,
М’яке волосся кольору бурштину,
І губки червонясті, мов калини плід...
Зник без сліду весь мій страх - змінився сум’яттям безмірним,
Ти ж забула свою ціль і відійшла назад повільно.
Один одному ми дивились в очі, стояли мовчки, не зронили й слова.
Та то лиш мить була, бо Ти здригнулась і у темряву нічну майнула знову.
Минув з тієї зустрічі вже тиждень, а я ще й досі мрію про Твою красу,
Про ті глибокі, мов тайга, очиці, про рудесеньку прекрасную косу...
Каменем стоїть в моїй горлянці їжа, закрию очі - бачу знов Тебе...
Ладен би забути, та не можу! Здається, що в могилу це зведе...
Знову я тиняюсь серед ночі, знову йду туди, лежав де долілиць,
І... Знову зустрічаю Твої очі, летить душа моя, неначе сотня птиць!
Сплелись наші вуста в палкому поцілунку, тіла переплелися, наче Інь і Янь,
Злилися в одне ціле все ж таки нарешті, скінчилася тепер доба поневірянь!
Горітиму століттями я в Пеклі, душа моя навіки зогниє -
Повівся ж бо з диявольським творінням, серце в дар приніс йому своє.
Та й нехай... Тебе ж бо, моя люба, моє прекрасне темряви дитя,
Я покохав на віки вічні й назад мені нема вже вороття...
ID:
927035
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Містико-езотерична лірика
дата надходження: 04.10.2021 16:13:02
© дата внесення змiн: 04.10.2021 16:13:02
автор: sadness_&_sorrow
Вкажіть причину вашої скарги
|
цікаво, чи буде ще про неї вірш? 
