Не стрималося небо, задощило,
Торкнувся серця осені смичок,
Нагрітий жовтим полум'ям свічок,
Які серпневе сонце залишило...
Яке десь поза хмарами палає,
А тут краплини б'ються у вікно,
У келиху поблискує вино,
Вино, яким життя нас пригощає.
Що зветься просто миттю прохідною,
Такою, часто різною на смак,
Яскравою, неначе в полі мак,
Чи просто сірувато-мовчазною...
Її б колись на біс, нехай з дощами,
Солодку, кислувату чи гірку,
Осінню чи воскресло-весняну,
Зате з жагою випиту вустами...
Її б на брудешафт з осіннім вітром,
І байдуже на протяг і свічки,
Позаду гаснуть мрії і роки,
Які, колись також палали світлом.
Позаду гаснуть ранки ясночолі,
Спадають в небуття, мов доміно,
Тож хай всі миті п'ються мов вино,
Розмірено, смакуючи, поволі...
***