Двоє в кафе в руках мнуть серветки.
Крізь скло не чутно їх зовсім розмови.
Кава у чашці дівчини-німфетки
Стигне як серце від почутого слова.
Він її більше напевне не хоче.
Все зрозуміло у них по обличчям.
Вона ще з надією йому щось бурмоче,
Офіціантку з рахунком він кличе.
Серветки пом’яті вони залишили.
Обидва пішли, але напрямком різним.
Ніби дві чайки, що не полетіли.
Зім’яті вже крила їх білосніжні.
18.08.2021 Дмитро Дробін
