Налякані тіні виходять на сушу,
Щоб чути пісні красномовних німих.
Я сам присвятив цьому пеклові душу,
Щоб ми до фіналу лишались людьми.
Вискалюють ікла голодні тварини,
Чекаючи, що ж принесе течія.
Так, в небі є двері та, навіть, шпарини,
Де в будь-якій грі результат - нічия.
Лягають на плечі утомлені руки,
Як крила, омріяні для багатьох.
Я правив на схід, щоб позбутись розпуки.
Я вибрав ім’я задля слова “удвох”.
Так кормчі по пам’яті правлять човнами,
Коли виднокіл закриває імла.
Любов відповзла, не наситившись нами.
Любов, була тою, що раптом знайшла.
Ти кажеш “Дарма”. Я кажу “Перевершим”.
Як вийшов до серця - дорогі прямі.
Я просто завжди не любив бути першим.
Але бути другим, на жаль, не умів.
Лишись таємницею, втраченим сміхом,
Заплутаним слідом кумедних вовчат.
Ми вірили в те, що в раю буде тихо.
Якщо це Едем - то чому тут кричать?
Чому ми привчаємо себе до втрати?
Чому небеса нам завжди затісні?
Як хочеш удруге мене розіп’яти -
То втримай хреста, що створила мені.
Зникаємо пострілом, поглядом, плином.
Стирає обличчя нам час-вартовий.
Я жив? Я чекав? Я - безжальна причина,
Незмінна, хоч як ти її назови.
Чого нам забракло? Звичайно, що міри.
Погодься, знедавна це бич багатьох.
Я буду, допоки в цей міф іще вірять.
Я буду душею для слова “удвох”.
Налякані тіні знов вийдуть на сушу,
Як тільки-но вщухне між нами війна.
Я знов продаю свою втомлену душу
За стертий мідяк. Непогана ціна.
Цікавий витвір... багатої уяви! 
Щось на кшталт вже обіграного, дещо політизованого.... 
