Галина зручно вмостилася біля вікна у кріслі автобуса Любешів-Луцьк. Вона любила сидіти саме біля вікна та спостерігати за краєвидами, що, хоч були давно знайомими їй із дитинства, та однаково хвилювали уяву. Згадувались розповіді бабусі про невеличке містечко Любешів, яке притулилося одним своїм боком до річки Стохід, котра несла тихі води у річку Прип’ять і бігло чепурними будиночками з господарськими приміщеннями до старовинного парку, де колись стояв замок Чарнецького. Кам’яні ворота у в’їзд до нього і донині стоять на сторожі спокою столітніх дерев, а доріжка, що веде через співучий тінистий парк, виводить до колишнього монастиря капуцинів, де розміщений відділ МВС, як прояв не так давно минулої радянщини, що намагалась стерти з пам’яті людей історію їхнього краю, насадивши свою, сатанинську ідеологію. От і польський костел у самому центрі містечка, що височів на десятки кілометрів і був дороговказом мандрівникам, при якому свого часу учився Тадеуш Костюшко, у 1969 році, за вказівкою з верхів, зірвали. Ницість, що болить своїм варварством й понині, бо та місцина так і залишилась нічим не забудованою.
По обличчі жінки пробігла тінь жалю, а автобус повагом набирав швидкість, просуваючись бічною вулицею у напрямку траси, що вела із Луцька і поєднувала захід України із Білоруссю, зокрема зі старовинним Пінськом, який з 1939 року, розчерком московського пера, після анексії цих земель, відійшов до Білорусі, хоч етнічно належав до земель Київського князівства.
А за вікном автобуса, з його правого боку, уже виднілося польське кладовище, приведене до ладу поляками після розпаду СРСР. У дитинстві Галина із подружками, так, як кладовище розташоване на краю Любешова, забігали туди, у бузкові зарості, справляти свою дитячу нужду. Діти якось і не думали, що вони роблять абсолютно недопустимі речі.
Скрушно хитнувши головою, що все вкривалась пасмами сивого волосся, Галя перевела погляд наліво до будівлі із вибитими шибами, де гуляв, завиваючи вітер. Ні, це не були свідки старовини, це були наглядні руїни сучасних людських душ. Це стояли голі стіни добудованого у 1990 році переробного молокозаводу, готового у той час прийняти відповідне обладнання та розпочати роботу із виробництва кисло-молочних продуктів. Та не діждались краяни побачити завод у дії. З тої пори так і стоїть пусткою. А, може, те обладнання і було завезене та тільки на папері. Он, примудрились же провести паперову залізно-дорожню вітку протяжністю у 75 кілометрів від Камінь-Каширського до самісінького Любешова і нічого собі, усе те дійство десь валяється на владних полицях, притрушене пилом. Отаке то воно життя, той, хто по-правді живе, виживає, а інший, роздобувши гроші нечесно, жирує.
Молодиця витерла рукою рясний піт із чола, прикрила повіками очі, і
заглибилась у саму себе. Чи ж то так вона уявляла колись дівчиною своє заміжжя? Гадалось, створить сім’ю із коханим чоловіком, народить дітей і стане найщасливішою у світі жінкою-матір’ю. Є, правда, нині і чоловік та двоє доньок, уже дорослі, мають власні сім’ї, он, їде до Луцька до них на гостину. А сама? Виходила начебто заміж по-любові. Хату побудували разом із чоловіком, стоїть що та писанка на заздрість зловтісі, а щастя десь поділось із прожитими роками під спільним дахом. У чоловіка коханок, як сміття у тому відерку, перебирає ними і сам такий гордий з того, а на неї, свою законну дружину і не гляне. Куди те родинне тепло зі щирим дитячим сміхом поділось, геть невтямки Галині. Адже була йому, Сидорові, гарною жінкою, чесною і господинею доброю, усе, до чого не прикладе своїх рук, горіло під ними і дітей виховала достойно, добрими та чуйними.
Терпка сльоза забриніла на вії і обрамленого світлим, жовтявим волоссям, миловидного обличчя торкнулася глибинна туга за змарнованими роками, а погляд безцільно заблукав довкіллям.
Вздовж дороги зміїлись окопи другої світової війни Сарнинсько-Ковельського укріпрайонів, вигулькували, покриті падолистом пащі кам’яниць, дотів. А кілометрів зо двадцять убік від траси, у лісах, куди вона ще дівчинкою бігала з подружками за грибами та чорницями, ще й дотепер збереглись окопи ще першої світової війни та вириті солдатами бліндажні ями.
Придорожні дерева то відбігали десь трішки убік від автобуса, то наближались до нього зовсім близько і тягнули до неї, Галини, як їй здавалось, свої віти-руки, ніби пропонували свої безмовні обійми, щоб забрати собі та віддати через коріння її страждання землі і послати із неба, через крони, котрі торкалися висі, Господню благодать. А автобус із розміреною швидкістю, шурхаючи колесами шин об розігрітий асфальт, простував далі до своєї кінцевої мети, зупинки.
Жінка стиха зітхнула, зручніше вмостилась у кріслі автобуса і усміхнулась, пригадуючи радісні личка онуків та приколисана монотонністю навколишніх звуків, відгородившись від примарного майбутнього, поринула у короткочасний, спокійний сон.
Ось і Луцьк. Він зустрів Галину звичною міською метушнею із шумом машин, котрі нескінченним потоком рухались гамірними вулицями, яскравими фасадами нових будинків і запиленими, місцями облупленими до своєї цегляної основи стін старих будівель, котрі увібрали у себе цілий пласт нашарованих часом людських відчуттів.
Ось, і будинок доньки. Він ласкаво блимає шибками вікон, ніби, привітно їй усміхається і, тільки Галина переступила поріг доньчиної квартири, відразу потрапила у теплі обійми малих рученят своїй онуків, котрі з ходу не хотіли її відпускати, засипавши щебетливими, яскравими враженнями, ще не приборканими життєвими обставинами, чистих душ. А донька із зятем, тамуючи теплі усмішки на обличчях, терпляче чеками своєї черги для щирих обіймів.
За дружнім сімейним столом час протікав непомітно та, якби того не хотілось Галині, щоб вів у безкінечність, жінка мусила вертати додому, назад у свою власну домівку, де на неї чекали довгі та марудні дні, котрі повільно стікали в на марність, полишаючи по собі шлейф уже призабутих своїх колишніх мрій.
Сидір на повернення дружини відреагував недбалою реплікою, яка з його вуст прозвучала холодно, без будь-яких емоцій на гарному чоловічому обличчі, на якому прожиті роки майже не залишили свого сліду:
- Приїхала? Так швидко?
І не чекаючи на відповідь Галини добавив звук у телевізорі, котрий і до цього гримів на всю кімнату, та втупив у його екран очі, а за деякий час і зовсім закрив їх повіками, щоб подрімати.
Поглядаючи на чоловіка, що мирно сопів на дивані, усе єство Галині роздирали невтішні думки про те, як же вона має жити далі, бо її внутрішні сили від такого нічим не заслуженого до неї ставлення її судженого, покидали її тіло, видавлюючи скупу сльозу, поринули у безвихідь.
Подальше подружнє життя потягнулось у повсякденних господарських клопотах якось так безцільно, радували тільки телефонні розмови з дітьми та онуками, а ще безкрає небо, на котре Галя любила дивитись, коли виникала вільна хвилинка, або, коли пробігала вулицею у своїх домашніх справах. Небо манило своєю величчю, непідкупною синню чи чудернацькими хмарами, що, гнані вітрами, безперервно пропливали кудись у даль. Та даль заворожувала, хотілось стати пташкою, щоб поринути у ту неозорість, щоб на все позбутись своїх невидимих життєвих ґратів, котрі тримали її душу у постійному полоні і вищі сили, певно, почули той невимовний біль зраненого жіночого серця, бо у Сидора неочікувано сталася зупинка серця.
Чоловік помер так несподівано, що Галина деякий час ходила, ніби, не в собі, бо у її голові була повна пустка, життя нараз поділилось на дві половини, які вже ніколи не зцілиш, бо той час, коли можна було, бодай, хоч щось у їхньому подружньому житті змінити канув у Лету, адже, коли вони з Сидором вперше зустрілись, а згодом стали подружньою парою, між ними панували любов та злагода.
- І куди те все з роками поділося?
Жінка, якось із сумом, стенула опущеними долі плечима, криво усміхнулась та нараз внутрішньо стрепенулась, відчувши, що вона нині вже вільна від повсякденних принижень, вимовила вголос:
Я - сильна, я - все зможу, я зможу знову стати щасливою, щоб свій життєвий шлях, відведений мені небесами, завершити достойно, бо я - мати, бабуся, я - просто жінка, уособлення міці у крихкій тілесній оболонці, я - берегиня сімейного вогнища.
18.07.21
ID:
919836
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 18.07.2021 12:17:31
© дата внесення змiн: 08.03.2022 18:08:16
автор: Валентина Ланевич
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую сердечно, Світланко! 
ГАРНО ПИШЕТЕ. ЖИТТЄВО. щасти!
