Олександр Мачула
Високосний вік
Поезія, проза
Миколаїв
«Іліон»
2021
Мачула О.М.
М 37 Високосний вік: поезія, проза / О.М. Мачула – Миколаїв : Іліон, 2021. – 236 с.
«Високосний вік» – десята книга Олександра Мачули, що виходить традиційно, друком в папері. Першу її частину складає вічна тема – кохання у всіх його проявах. До другої частини ввійшли різнопланові твори, в т.ч. і прозові, написані автором за останні півтора року.
Книга розрахована на широке коло читачів.
Видавництво подає твори у редакції автора, мовою оригіналу.
Вступне слово
Вихід до широкого загалу в паперовій сукні цієї ювілейної, десятої, книги дещо затримався… Вона мала побачити світ ще в кінці минулого року під назвою «Високосний рік». Причинами затримки стали різнопланові обставини як об‘єктивного, так і суб‘єктивного характеру.
З одного боку: це всесвітня пандемія з приводу так званої чуми третього тисячоліття, необережно чи свідомо випущеної ніби джин із лабораторної мензурки поки що невідомим для громадянського суспільства Аладином; продовження відкритої збройної агресії яструбів «братнього» народу на сході України, а дещо завуальовано – і на всій її території; остаточна втрата під час останніх виборчих перегонів українським лайнером стерна, а затим і вітрил, яка потягла за собою значне поглиблення його осадки та суттєве зниження ходу, що на тлі державних «реформ» самодіяльних керманичів породило для переважної більшості пасажирів цього ковчега загрозу в перспективі взагалі унеможливити ступити на українську землю…
З іншого боку: необхідність значних затрат сил і часу на боротьбу за українську мову в Україні, підготовку та реалізацію різного роду культурно-просвітницьких заходів і проєктів в умовах карантину, вирішення питань організаційно-адміністративного характеру в процесі керівництва товариством «Просвіта» Миколаївщини. А ще і особисте життя ніхто не скасовував… Тому яскраві враження, почуття, емоції літературних героїв склали основу пропонованих творів автора, особливо першої частини збірки.
Однак перелічені та інші події неоднозначного характеру, так чи інакше, знайшли своє відображення у цій книзі. Серед останніх: світова глобалізація, загострення конкуренції між світовими економічними лідерами на фоні катастрофічного забруднення навколишнього середовища, знецінення класичних моральних цінностей і заміна їх різноманітними сурогатами, що, на превеликий жаль, неухильно веде практично до виродження всього людства…
Ось основні маркери ювілейної і, можливо, крайньої моєї збірки в її класичному, паперовому, форматі, оскільки тенденції останніх часів свідчать, що все йде до того… Виключення можуть скласти добірка вибраних творів та книги для дітей.
Незважаючи на весь цей невиправний реалізм, послідовним прихильником якого я продовжую залишатися, хочу присвятити цю книгу коханню, оскільки саме воно, на моє переконання, в широкому розумінні цього слова і є основним стимулом нашого життя.
Кохайте і будьте коханими, любі мої читачі!
Автор
Частина І
Зоря
над виднокраєм
Розділ 1.
Передчуття прекрасного
Моя любов
Моя любов – безкрає море,
безмежний синій океан,
його глибини і простори,
та невагомий зір туман.
Моя любов у люту хугу
зігріє серце й почуття.
Вона мов вірне слово друга
і безневинна як дитя.
Моя любов – каскад фонтанів,
свята симфонія душі.
Як я люблю тебе, кохана,
не скажуть всі мої вірші!
Боюсь
Все не прийду ніяк до тями
від поцілунку в тишині.
Гора… Стрімка гора між нами
й бездонне небо в вишині.
Боюсь до тебе доторкнутись
хоча би подумки, вві сні,
щоб ненароком не забутись
і погляд мій не завеснів…
Боюсь еротики обману,
ватаги грубих підошов.
Як довго я шукав кохану,
як пізно я її знайшов…
Не спиться
Відкрию щастю настіж двері,
впущу кохання на поріг
і ляжуть думи на папері
відлунням пройдених доріг.
В якому ви блукали полі,
топтали де й які стежки?
Сумливо усміхнуся долі,
що ділить яву на стібки.
Буття долати п’ядь за п’яддю
і в скрині часу берегти –
як вишивати лише гладдю,
це не дорога до мети.
Не спиться вдосвіта, під ранок…
Новий етап о цій порі?
Босоніж вийду я на ганок –
впущу кохання на поріг!
Передчуття прекрасного
У тебе цілий всесвіт в голові,
як раптом із-під ніг земля зникає,
і пристрасті на відстані снігів
емоціями душу огортають…
Два озера зелені розлились
і серце моє вщерть заполонили.
В очах у тебе чиста неба вись,
вони мені уже дарують крила!
Моя жадана, зоре чарівна,
негадано зійшла над небокраєм –
у всьому світі ти така одна!
Не можу зупинитися… Кохаю!
Лілія
Ти квітка сонячна гілеї,
чарівна усмішка твоя.
Шалена, дика орхідея,
рожева лілія моя!
Тендітно-мила, ніби пташка,
зелена повінь, неба синь…
Волошка, польова ромашка,
в моїх долонях відпочинь!
Не говори мені «кохаю»,
йди просто поряд все життя.
Я мрії кращої не знаю,
думками лину в майбуття!
Нарешті море*
Я закохався у її роман,
у креатив, наповнений собою.
В бездонний вир ілюзій… Це чума –
тону в 3D-форматі з головою!
Ти пам’ятаєш, я колись казав:
«Як станеться, дізнаєшся ти перша».
Ще сумнів дещо мозок мій терзав,
але планида наші долі вершить…
Та, безумовно, я не жартував,
можливо, як тоді тобі здавалось.
Учителько моя, той час настав –
на щастя чи на жаль, але це сталось!
* Другий твір диптиху «До моря».
Пробач
У перший день останньої весни,
яку я зустрічаю наодинці,
переглядаю знову власні сни
і оду не своїй співаю жінці.
Пробач мені, що я тебе не знав,
що пізно наші долі перетнулись,
коли долав ріку життя уплав
і ненароком зазирнув у юність…
Пробач мені, що щось не відбулось
й відбутися ніколи вже не зможе,
за всі колись, комусь, чомусь, чогось…
Що квітами тобі не вислав ложе!
У перший день чергової весни
не зміг очей зімкнути до світання…
Втомився я один дивитись сни,
хай буде ця така весна – остання!
Хто ти?
Наснилася сама дружина Фрейда,
відомого у світі дивака.
В полон узятий був шаленим рейдом,
та я, зізнаюсь чесно, й не тікав.
Пливу по філософії стосунків,
пірнаю у її кохання вир.
Таких коштовних доля подарунків
мені ще не робила, вір – не вір!
Вона не психології професор –
знавець душі великий, просто маг!
Чарівна жінка, лагідний агресор,
моя вершина, милий Карадаг…
У неї очі – лісові озера
й сама немовби мавка лісова.
Про неї не писав Микола Зеров
лише тому, що він її не знав.
Я закохався у зелені очі,
в її осино-невимовний стан,
у дивовижні вишні губ жіночих,
в 3D відформатований обман.
В житті я зустрічав жінок немало,
та певно, люба, ти уже остання.
Зізнайся лише, королево балу,
ти нагорода все ж чи покарання…
Волошка
Ти айстра маленька, волошка,
ти квітка моя чарівна.
У платті легкому горошком
як мавка ти… Справжня весна!
Волошки, волошки у полі,
краплинами впали з небес.
Я знову в життєвому колі,
я теж ніби фенікс воскрес.
Волошка моя ти, ромашка,
лілея моя чарівна,
прекрасна маленька комашка,
ти пташка, життя ти весна!
Закохала
Закохала, квітонько, у себе,
у свої озера лісові
і мої думки летять до тебе,
і лунає Моцарт в голові…
Серце ти моє заворожила,
спогади мої ти заплела –
тож несе непереборна сила
до душі твоєї джерела.
Пташкою тендітною літала,
мавкою ходила по траві…
Ти мене у себе закохала,
у свої озера лісові!
Ти мене навіки полонила
у тенета дум своїх і рук –
маєш силу дарувати крила
через сло́ва дивовижну гру.
Весняний день
Тягнеться день слимаком по алеї,
сонце як ґудзик на платті весни,
свіжість дзвінку золотисті лілеї,
хочуть сховати під тінню сосни.
Ти моє сонце, ти моє небо,
ти моя пташка на гілці в гаю.
Не уявляю, як жив я без тебе,
ніби відлюдник в чужому краю…
Промені ллються з жовтавої миски,
сліплять грайливо крізь листя осик,
переливаються, сповнюють блиском
мов ізумруди у перлах росин.
Ти моє щастя, ти моя зоре,
радісні миті в палітрі часу.
Гори бажання і пестощів море,
казку душі я для тебе несу.
Залетіла пташка у мій сад
Залетіла пташка у мій сад
і змінився квітнем листопад.
Зеленіє все навкруг,
розквітає поле й луг,
співає ворог і заклятий друг.
Відчуття нехай не підведуть,
почуття в життя укажуть путь,
бо кохання без кінця
нам наповнює серця,
все розставляє на свої місця.
Світить сонце у моїм саду.
Пророкує щастя чи біду?
І нехай сьогодні дощ
змиє пил з дахів і площ,
замінить завтра нам десятки прощ!
Чути щебетання солов’я.
Де ж тепер, синице ти моя?
Хай розтануть всі сніги
і лунає навкруги
весела пісня, що додає снаги!
Відчуття нехай не підведуть,
почуття в життя укажуть путь,
бо кохання без кінця
всім наповнює серця
і все поставить на свої місця.
Все менше
Як добре, що ти є у білім світі,
як гарно, що така під сонцем є.
Закрию очі, а усмішка світить…
Твоя усмішка, серденько моє!
Як мило, що сама мене зустріла,
розгледіла у тьмі той віщий сон.
Талан не завжди розправляє крила
і почуття формує в унісон.
Радію, як тримаю ніжну руку,
в бездонні очі пристрасно дивлюсь,
коли у серце линуть скрипки звуки,
і менше й менше долі я боюсь.
Незвичний початок
Горнятко кави з молоком
і фініків десяток.
Казкові мафіни твої,
солодкі – ніби мед!
Такий уперше у житті
незвичний дня початок
ранковим променем небес
веде мене вперед!
Твій погляд гріє, аж пече,
крізь хугу і туман.
Висить дамокловим мечем
еротики обман…
Та не сховати сонця диск
і тисячі хмарин.
Нехай не згасне чудо-блиск
очей твоїх жарин!
Не можна
Не можна, мила, словом змалювати
те щастя, що даруєш ти мені!
Сказать «люблю» – нічого не сказати,
як заметіль квітнева уві сні…
Сказать «кохаю» – ніби теж буденно,
про зорі, шлях Чумацький, древній Віз…
Про них я говорю, пишу щоденно,
щоночі, аж до ранку, аж до сліз…
Як серце візьмеш у свої долонці,
я забуваю люте слово «жах»
і блякнуть в небі зорі, навіть сонце,
як усмішка засяє на вустах.
Кохана, берегиня, жінка, мати,
у сіру днину – промінь у вікні.
Не можна, люба, словом змалювати
те щастя, що даруєш ти мені!
Я буду пахнути тобою
Я буду пахнути тобою
під серця зрушене биття.
Ми розчинилися обоє
у наших ніжних почуттях…
В очах обоє потонули,
нади́хатися не могли…
Лишивши лихо у минулім,
ми разом подумки пішли.
Коханням вистелилось ложе,
бажання звали в таїну…
Тепер і Фрейд не допоможе
забути ту 3D-війну!
У пам’ять врізались до болю
ті пестощі до забуття…
Я буду пахнути тобою,
моя лебідко, все життя!
Твої очі
У тебе очі – ніби море,
аквамарину свіжа синь,
арктичні голубі простори,
прозора неба височінь.
У тебе очі – дві волошки,
барвінку квіти у траві,
краплини бірюзи горошком,
дзвіночки ніжні степові.
У тебе очі – мов озера,
заплави лазурові плес,
Землі блакитна атмосфера,
сапфірне дзеркало небес!
У тебе очі – ясні зорі,
у них небесна глибина,
яскрава музика узорів…
Така у світі ти одна!
Оба́ві край
Ти вийшла феєю з туману,
що очі густо застеляв,
бо «Еротичного обману»
тоді я, мавко, не читав.
У щастя, що упало з неба,
ніяк повірити не міг.
Не знаю, як я жив без тебе,
та глузд здоровий переміг!
Все ближче-ближче, крок за кроком
ми наближались уві сні
наперекір життя урокам
і сьогоденній метушні…
Буття ввійшло в чарівну пору,
все рідше й рідше дні сумні –
ми подолали нашу гору
і море видно вдалині!
Уже боятися не стану,
все ближче той жаданий час,
як еротичному обману
настане край. Кохання нас
наповнить, бажана, по вінця,
зіллються в посмішці серця
і доля всім роздасть гостинці,
і приведе нас до вінця!
За нас
Весняний вітер дме у шибку,
вологі сушить почуття,
та я не стану їсти шинку,
а просто вип’ю за життя…
За те, що вже було, що буде,
за тебе, долю і блакить…
І все одно, що скажуть люди –
мені з тобою, люба, жить!
Будь моєю
Не знав, що знову покохаю,
та відшукала мене доля…
Без тебе жити як – не знаю,
волошко у безкраїм полі!
Твоє волосся – рута-м’ята,
лісні озера – милі очі…
Уже не можу не кохати,
лише з тобою бути хочу!
Набридли ці життєві герці,
готовий стати чоловіком.
Руки прошу твоєї й серця,
щоб разом в радості довіку!
Наш вальс
Ти дивилась загадково у вечірній час,
бо звела невипадково вперше доля нас.
Із очей моїх неждано спала пелена
і тепер, моя кохана, в світі ти одна!
Вальс – не просто бажання.
Вальс – це щире зізнання!
Вальс – це танець кохання!
Вальс, наш вальс…
Познайомився з тобою на свою біду,
бо не відаю спокою, місця не знайду…
Ти моя прекрасна згуба! – в серці я пишу
і до танцю вперше, люба, в коло запрошу.
Разом підемо по світу у щасливий час.
Хай життя дарує квіти і чарує нас,
у серцях нехай розтануть крига і сніги,
будні хай святами стануть –
це нам до снаги!
Розділ 2. Літня юдоль
Вперед
Я парасольку зламану відкрию
і раннім ранком вийду за поріг.
Дай Боже уникати чорториїв,
минулорічний оминути сніг…
Щоб не товкти пусті слова у ступі,
змахнувши пил зі стоптаних чобіт,
за креативність не сприйняти тупість
і досягти омріяних орбіт.
Я парасольку зламану відкрию,
це краще ніж нічого в спеку, дощ…
Іду вперед, бо бачу свою мрію
і ні від кого не чекаю прощ.
Навіщо?
Навіщо те все сталося? Навіщо
в життя прийшла буремна та весна!
Покинув душу спокій, вітер свище,
думки в астрал закручує вона…
Навіщо розтопила лід у серці,
занурила уяву у блакить?
Червоним притрусила тіло перцем
і кинула в казан – нехай кипить!
Навіщо несподівано наснилась
та гойдалка на рубежі світів…
Емоції у тебе притупились
і забажалось нових відчуттів?
Так почуттями де навчилась грати?
Тобі й кохання навіть не святе,
бо щире серце кинути за ґра́ти
вмирати в самотині… А проте,
ніколи не кохала і нікого…
У вигаданім світі ти живеш!
Тендітна пташко, ти забула Бога,
твоєму віроломству бракне меж.
Ілюзії в 3D-форматі
Ступаю килимом із туги
у суму непроглядну ніч
з добірним присмаком наруги,
ілюзій мерхотіння свіч.
Бреду тенетами обману
по кризі світлих почуттів
в 3D-химерності оману,
до ірреальності в житті.
Та крига під ногами тане,
поволі кришиться, тріщить
і смак еротики обману
скуштую скоро, вже за мить…
Іду із вечора до рання,
за кроком свій карбую крок –
несу ілюзії кохання
в омегу місива зірок…
Що то було?
У грудях лише туги згустки,
нещадно серце рве обман.
Сама собі обрала пустку –
розтанула, пішла в туман…
Навіщо ти мене влюбила,
надію нащо подала?
Злетіти, Господи, несила –
обидва зламано крила…
Та я й один у полі воїн
і це говорить не пиха́.
Для мене нас було лиш двоє,
як палко я тебе кохав!..
Усе шукала лиш розраду,
писала жалісні листи…
Злякалась помсти ти за зраду?
Та я простив і відпустив.
Твоя уява заблукала,
наснилися якісь дива?
Чого тобі було замало?
Слова... Одні пусті слова!
Не розпочавшись, обірвалась,
розтала в безлічі ідей...
Ти все ж писати намагалась
чи серце вирвати з грудей?!.
Лише міраж
Своєю мірялись любов’ю,
кохалися до забуття…
Усе однакове з тобою,
та чом же різне в нас життя?!.
Кудись постійно все спішила,
усе міняла антураж…
Любов твоя була фальшива,
зізнання – теж лише міраж…
Хай мрії здійсняться
Життя уявляєш своє
як червону доріжку,
немов ескалатор,
що стрімко несе на Олімп.
Обличчя твоє прикрашає
чарівна усмішка,
корона відсутня,
та сяє небачений німб…
Завад, перепон в цілім світі
для себе не маєш –
до зір через терни,
упевнено йдеш до мети!
Своє і чужі ти серця
мов кришталь розбиваєш,
та душу усе ж намагаєшся
власну спасти…
Казковою пташкою
линеш у кожну пригоду
і віриш безмірно щоразу
в щасливий кінець…
Хай мрії здійсняться невдовзі
і у нагороду
ти підеш нарешті під той
довгожданий вінець.
Контрольний постріл
«…принижена іншим – красивими
словами, які духовно спустошили…
Контрольний постріл за тобою! Сподіваюсь на твоє розуміння…
Прости мене…»
(з листа)
Вербова гілочко моя!
Така вся ніжна і пухната,
а мова – щебет солов’я!
І стільки тих розмов про тата…
Моя ти мавко лісова,
легка лебідко білосніжна,
волошко синя польова,
маленька пташко, звабо ніжна…
Про тебе, твій тендітний стан,
смарагдово-зелені очі
тобі подібне хто писав
в безсонні березневі ночі?..
Хто одягнув тобі суму́,
не розумію знову й знову...
Була принижена? Чому?
Тим щиросердним, гарним словом?!.
Назад немає вороття?
Лети в засиджені пенати
і Бог один тобі суддя!
За що мені тебе прощати…
Чому?
Люблю, люблю, люблю, люблю, –
вдесяте, всоте говорила…
Куди ж поділася, молю
скажи, твого кохання сила?
Куди пропала ти тепер,
чому очей своїх не кажеш?
Чи в тихій зелені озер
ховався бісовщини шабаш?!
Тобі усе життя жаліти!
Ти будеш все життя жаліти,
що гендлювалася собою,
що розтоптала щастя квітень
і душу сповнила журбою.
Ти будеш вічно пам’ятати
свій сон і гойдалку до неба!
Так, дійсно ти не краща мати
і не врятує жодна треба…
Лихі не зітреш обіцянки,
даремно подані надії –
на днищі випитої склянки
не схоронити мрії злії…
А осінь вже не за горами,
настане час і піде літо…
Вітрам що відчинила браму –
тобі усе життя жаліти!
Не віддам
Це може статися з будь-ким,
в житті, на жаль, таке буває…
Розтане вигадка як дим,
як марево за небокраєм.
Насправді витримка – не сталь
і в полі ти одна не воїн,
і слово в тебе не кришталь,
ти не стратег сімейних воєн…
Своє сумління на картай.
Прощай. Прощай, моя любове.
Той дивограй – іще не край,
скінчилось чудо світанкове,
але любов таки жива,
в житті то не остання треба.
Дай, Боже, віднайти слова,
щоб написати це для тебе…
Веселка гратиме з дощем
і розіллється злива перлів –
любов попереду іще,
неправда, що вона померла!
В душі лишилося тепло,
чуття безслідно не пропали.
Не хмур, лебедонько, чоло –
я не віддам їх на поталу!
Кохай
Зі стелі, прямо на подушку,
спадають маревом вірші
і неспокійно на душі,
і душу крають лемеші –
за смужкою чергову смужку…
Спустошена твоя душа
на попелищі власних істин:
хоч надкусити, як не з’їсти,
чи круто замісити тісто,
а у фіналі – ні гроша…
За це і вип’ємо. Нехай
у келиху мартіні грає
і мрії линуть дивограєм
у височінь, до виднокраю,
а на загал – життя кохай!
Яка різниця
Тоді я тільки вигадав тебе
і покохав лише свою уяву…
У ній тебе підніс аж до небес –
ту ніжну, милу, лагідну, ласкаву…
Я вигадав кохання бенефіс
і пристрасті, і сміх, і поцілунки…
Та вигадка згубилась між куліс,
коли життя з‘явилось з-за
лаштунків…
Розтанула уява мов туман,
немов імла, як в мареві зірниця.
Від тебе залишився лиш обман…
Хай еротичний, та яка різниця?!.
Усмішка на піску
Навіщо це було тобі потрібно,
я так ще до кінця й не зрозумів…
І серце ніби пташка билось дрібно,
і стільки пролилося ніжних слів…
А очі! Зеленаво-жовті очі –
бездонний вир і моря глибина,
купальської відлуння диво-ночі,
як папороті квітки таїна…
Не склалося… Не оп‘янило зілля
і на піску розтанули сліди…
Та усмішка шаленого похмілля
зі мною залиши́ться назавжди…
Серпневий вечір
Турботливо-гаряче сонце літнє
ховається в люстерця соняхів.
Лише Петрів батіг уперто квітне
здовж павутиння польових шляхів.
Серпневий вечір тихо догорає
і медом пахнуть яблука в саду.
Він свіжо зустрічає теплим чаєм,
бо літо вже пришвидшує ходу.
Дощами зорі падають із неба,
ще цвіркуни співають до зорі,
а мухи віддали вже Спасу требу
і хочуть спати ситі комарі…
Доносить легіт запах матіоли
і ти сидиш, закутана у плед…
Все як колись під звуки радіоли –
без цукру чай і твій коханий…
Фрейд.
Хай їм грець!
Добігти мріяв я до виднокола
і зазирнути аж за небокрай,
здолати серця віковічний холод,
бажань душі задовольнити голод
і відшукати щастя водограй.
Уперто крокував назустріч сонцю,
десятки років йшов за горизонт…
А зараз від душі – сріблястий стронцій
і лише власна тінь у охоронцях,
та роздумів зело тісний ескорт.
У тебе очі – ліхтарі зелені,
янтарні стріли дикого кота
з відтінком ізумруда, листу кленів.
Їх дарував тобі спокуси геній,
лиха з них шармом віє доброта…
Іще бракує вражень і емоцій,
розбитих в друзки келихів-сердець?
Твоїх до болю фантастичних лоцій,
з еротики смаком на кожнім кроці
я начитався, люба… Хай їм грець!
На крайці літа
Ось і літо спливло непомітно,
розчинилось, сповзло під укіс,
замінило усмішку привітну
на личину зі смутку і сліз…
На годиннику зорянім неба
мерехтять міріади перлин.
У осінній альтанці для тебе
я гаптую зорю із жарин…
Догорає поволі багаття,
залишаючи присок віків,
і розірвану душу на шмаття
я ховаю у легкість шовків…
Чи мислимо?
Не спалося...
А ніч як море
і міркувати є про що...
Не склалося…
Волати «горе»?
Навіщо мовить казна-що…
Не вилилось…
А чи старались
ми почуття в собі знайти?
Не видалось…
А намагались
ми навести якісь мости?
Не визріло…
Кому відомо,
чи є попереду ще час…
Чи мислимо?
Одні судоми…
Ніхто не вирішить за нас.
Наша осінь
Мені ти снишся по ночах
і кожен день тебе я бачу.
Тону… Тону в твоїх очах,
буяє серденько гаряче.
Розтану у душі твоїй,
порину думами у юність,
де ми позбулися надій
і знову в осінь повернулись.
У літо бабине, у сон,
у нашу пісню журавлину.
Нехай з дощами в унісон
кохання музикою лине.
Кружляє листя золоте
неспішно вітерець у вальсі.
Так, знову осінь, а зате –
ми знову зіллємося…
в сальсі.
Тернова пісня
Давай посидимо з тобою
на ґанку й просто помовчим.
Давно не чули ми обоє,
як вдалині кричать сичі…
Я обійму тебе за плечі,
зігрію руку у руці
і в тихий цей останній вечір
сльоза просохне на щоці…
Поволі серденько розтане,
усмішка знову забринить
і в думах я тебе, кохана,
вже не залишу ні на мить!
Давай посидимо до ранку,
як голуби на рушнику.
Лише для тебе колисанку
я заспіваю… в тернику.
Вітер
Квилить за вікнами
майже приречено вітер,
гоне по небу хмарини в далекі краї.
Нині зима, але всі мої мрії про літо,
в літо полинули думи кошлаті мої.
Вітер… Вітер видуває сотні літер,
не дає зібратись під пером.
Вітер, вітер… Ти душі поет і ритор,
подаруй надію на добро!
Прийде вона
і розтане крижина у серці,
Груди наповняться
лагідним сонця теплом
Серце зігріє хвилююче, радісне скерцо,
доля укриє у спеку і хугу крилом.
Вітер, вітер… Як із пам‘яті ти витер
всі страхи-тривоги і жалі!
Вітер, вітер… Волоцюга ти чи митар?
Принеси кохання на крилі!
Вітер, вітер… Розжени мої по світу
всі страхи-тривоги і жалі!
Вітер, вітер… Ти душі моєї митар,
принеси кохання на крилі!
Вітер, вітер… Ти душі моєї ритор,
принеси кохання на крилі!
Планида в кожного своя
– Нас не дарма звела планида
і доля в нас тепер одна, –
ти говорила. – Краєвиди
смакують з келихом вина!
Іще попереду немало,
чекають нас нові краї! –
надію щедро дарувала
і ти ж… позбавила її.
Лунає ще твоє «forever»,
та я планиду не клену –
дивлюся, як ростуть дерева,
і чую тишу неземну…
Не варто
Ти шукала пригод
в монотоннім життєвому морі
і нових відчуттів,
і не звіданих досі висот.
Не гадала, мабуть,
заподіяти болю чи горя,
як не мала й бажання –
отримати кулю в висок.
Тож живи і радій,
і пиши, як завжди, коли зможеш,
бо за тінню сумлінь
не сховати душі пустоту.
Та на когось свої
прорахунки складати не гоже,
як не варто й комусь
пам’ятати свою правоту…
Трунок високосної весни
Видавалась весна та холодною…
Високосний виною в тім рік?
Таємниче всміхалась мадонною,
та чомусь повернула убік…
А давайте ми чаю заваримо
з бергамотом, а то – з чебрецем…
Посмакуємо запахів чарами,
і подякуєм долі за це.
А давайте змішаємо пахощі
медуниці і м‘яти в вінок.
Незрівнянні емоції радощів
подарує нам трунку ковток!
В їх обіймах шалених утонемо,
нетерплячих, відвертих, палких,
і поринемо знову у спомини
потаємні, а часом гіркі…
Тож давайте ми чаю заваримо
із жасмином, а то й чебрецем,
бо весняним смакуючи маревом,
я сумую за вашим лицем…
Розділ 3. Осінні сполохи
Аби
Упитись хочу чарами твоїми,
у ніжності забутись твоїх рук,
зимою чути пісню солов‘їну
під пульсу божевільний перестук.
Поринути у вир твого волосся,
зануритись у серця таїну…
Аби усе оте лише збулося –
усе б життя кохав тебе одну!
Я все б віддав
Я все б віддав за ту весну,
за вечір зустрічі з тобою,
за посмішку твою ясну,
за промінь в пам‘яті сувоях.
За вітру невимовний шепіт,
за відчайдушний крик душі,
за серця зболеного трепет
і за найвищу із вершин…
Дивуй мене
Дивуй мене своєю добротою,
чарівністю своєю теж дивуй,
а восени весняною ходою
сюжет у бронзі раптом намалюй.
Дивуй завжди усмішкою своєю
і запахом, і смаком своїх губ,
і ніжністю з вечірньою зорею,
вершиною прекрасних твоїх згуб.
Дивуй, дивуй, дивуй мене, кохана,
і порухом, і дотиком душі,
щоб я від тебе був шалено-п‘яним
і не міліло джерело віршів.
Моя маленька
Ходили довго манівцями,
нас розділяв підступний тин,
та поєдналися серцями –
злились два подихи в один.
Це знову сталося… Нарешті!
Нарешті знову ми удвох!
Квітують восени черешні
і усміхається нам Бог!
І знову пахну я тобою,
і знову у руці рука,
і знову віримо обоє,
і нас несе любов-ріка!
У косах квіточка біленька,
як ніжна посмішка твоя…
Люблю тебе, моя маленька,
жадана дівчинко моя!
Осіння ностальгія
Баскими кіньми вдаль біжать роки,
життя екватор стрімко перетнувши.
Нам осінь щедро стелить рушники,
руду свитину чинно одягнувши.
Вечірнім парком пройдемось удвох
у світлі ліхтарів, під вітру свистом.
На зламі доль, стосунків і епох
нас осінь зустрічає падолистом…
По різнобарв‘я килиму ідем
і доля шовком стелиться під ноги.
Як довго ми шукали наш едем,
але таки знайшли свою дорогу.
Я не можу без тебе
Ми назустріч ішли,
ми долали круту свою гору,
по дорозі зробивши
забагато гірких помилок.
Виринали з імли
в не найкращу для зустрічей пору
і чекали у тиші,
зупинившись до щастя за крок.
Ми блукали в пітьмі
і боялися часом кохати.
Нам здавалось, що доля
дивовижно несхильна до нас.
А серця у ярмі
стукотіли у ритмі стакато
і волали від болю
за даремно утрачений час.
Та розтануло все,
ми нарешті дісталися краю,
щоб злетіли у небо,
полиши́вши усю коловерть.
Нас кохання несе,
і чарівна соната лунає…
Я не можу без тебе,
я тобою наповнений вщерть!
Дарунок неба
Цілує вітер посмішку твою
і промінцями сонце пестить губи.
Я осторонь закохано стою,
любуючись тобою, моя люба.
Ти – ніби келих гарного вина,
в очах іскряться бісики у тебе.
Моя кохана, квітко чарівна,
тебе таку мені послало небо!
Ранкові аромати
Чим пахнуть ранки? Росами зірниць
і молоком туманів на світанні,
і глибиною погляду зіниць
твоїх очей, наповнених коханням.
Чим пахне день, що з ночі постає
на обрії ранковою зорею?
Пташиним співом, що єство своє
натхненно сіє ранком над землею.
Твоє волосся манить чебрецем,
із домішкою рути і любистку…
Підносячись над щастя острівцем,
дарує сонце нам надії вістку!
Усе чекає
Троянди зачекалися на тебе
у кришталевій вазі на столі
і з вишини в Інгул упало небо,
а ранками уже бракує слів…
Нагадує про тебе, моя мила,
мартіні келих, лишений цукат,
вчорашній запах, люба, твого тіла,
твого волосся ніжний аромат…
Неприбраним стоїть і досі ліжко,
здається вже десятки довгих літ
усе чекає на твою усмішку –
картини, книги, ружі, навіть кіт…
Осіння Галатея
Тендітно-мила і струнка
крокує жваво по алеї,
тримає зонт її рука –
земна, прекрасна Галатея.
Чарівна осінь навкруги,
кружляє в танці жовте листя –
відлуння літньої жаги,
руде, червоне, золотисте…
Дощу симфонія звучить
під перестук її підборів
і не змовкає ні на мить
стакато те в осіннім хорі.
Лише тебе
Осінній дощ змиває поторочу
незрозумілих дещо почуттів,
але твій голос я почути хочу,
а бачити тебе – і поготів!
Поглянути в глибокі твої очі,
зануритися в серця таїну…
Душа нікого бачити не хоче,
лише тебе… Тебе лише одну!
Під звуки скрипки
Чарівно в тиші линули слова,
у келиху іскрилося мартіні…
Ти сяяла мов квітка польова,
зітхала тихо скрипка Паганіні.
А час стікав краплинами хвилин
по склу буття у дощову погоду.
Осіннім вітром линув часоплин,
і відтіняв твою небесну вроду.
В розпущене волосся до плечей
вплітались звуки зірково́го джазу…
Космічний погляд лагідних очей
на відстані доводив до екстазу!
Злива кохання
Осіння злива за вікном
змиває бруд сумного літа
і у омитім, чистім світі
кохання уп‘ємось вином!
Де кожна крапля мов нектар
божественно-смачного трунку
чарівним долі поцілунком
спадає на часу вівтар…
А ми удвох під тим дощем
ідемо, взявшися за руки,
забувши тяготи і муки,
укриті талану плащем.
Наша ніч
Давай почнемо все спочатку,
я запрошу у гості ніч,
зніму поношені пальчатки
і витру помилки до цятки…
Ми стрінемося віч-на-віч!
Давай поглянемо у вічі,
у них лиш туга і печаль,
а у серцях палають свічі
і душі душать протиріччя –
не зберегли любов… А жаль!
Неправда це, усе неправда…
То божевілля, машкара!
Твоя любов мені відрада,
вона в мені і ти десь рядом…
Пора зустрітися, пора!
Давай почнемо все спочатку,
я запрошу у гості ніч,
наллємо кави у горнятка,
знайдемо істини зернятка…
Кохання – незбагненна річ…
Нас поєднає наша ніч!
Чекаю
Зів‘яли квіти поступово,
не дочекалися тебе…
Та я своє тримаю слово –
чекаю, люба, дотепер.
Іще чекати доста буду
і буду марити вночі
тобою, мила моя згубо,
твоїм волоссям при свічі…
Усупереч пересторогам
і талану наперекір
собі на двох одну дорогу
обрали, оминувши вир.
Тебе без пам‘яті кохаю!
Я так люблю тебе… Люблю!
Усе душі в тобі не чаю,
від тебе, пташко, у хмелю́!
Мого ти серця половина –
у всьому світі ти одна!
Кохана, бажана, єдина,
рахую миті дотемна...
Перший крок
У цьому світі просто не буває,
лякає вже взаємність почуттів,
хоча вони і сповнюють розмаєм,
за межі мчать галактик і світів!
А може все залежить від бажання
і від потреби віддано любить?
Чи є межа в природі у кохання?
Немає, бо життя всього лиш мить!
Немає, не було й не може бути.
Кохання – то нестримна течія,
кайдани розриває, ріже пута.
У світі ми одні – лиш ти і я!
І ми пройшли ці два бентежні роки,
і не один отримали урок.
«Rock-Hata» стала першим нашим
кроком
у світ любові й марева зірок!
Наш листопад
Гіркий талан мою планиду вершить,
крива життя гайнула шкереберть.
Хай всесвіт перевернеться як вперше,
коли зустріну, мила, я тебе.
Я так чекав… Я щиро сподівався,
у снах шукав п‘янкі твої вуста,
а доля закружляє нас у вальсі,
як спалиш ти останнього моста.
І ти прийшла розгублена, змарніла,
та у очах палав живий вогонь,
а посмішка вселяла в мене сили
і щастя пломеніло між долонь.
І світ перевернувся під ногами,
завирувало барвами життя,
шикуються у оду щастя гами,
кохання нас веде у майбуття!
Наш листопад вітає на порозі,
багряні вистеляє килими,
з нудьгою, люба, нам не по дорозі,
кохання довго так чекали ми!
Вона мені сказала «так»
Вона мені сказала «так»
своїми милими вустами –
кохання зазвучали гами,
серця забилися у такт!
Вона мені сказала «так»
і все навколо засіяло –
життя взяло нове начало,
то неба неповторний знак!
Вона мені сказала «так»
і все одно, що скажуть люди.
Я вірю – якнайкраще буде,
душею з нею я юнак!
Вона мені сказала «так»!
А ти на ранню осінь схожа
Я загубився поміж літа,
поринувши в казкові сни,
шукав волошку серед жита,
єдину, з самої весни…
А ти на ранню осінь схожа
в новому жовтому пальто,
дивуєш сміхом перехожих,
коли сідаєш у авто.
А ти яскрава і тендітна,
як павутиночка легка,
немов ранковий промінь світла,
берізка в золоті струнка!
Чарує сонцем наша осінь,
дарує казку листопад
і п‘яні ми від щастя зовсім
немов багато літ назад!
Гармонія стосунків
Ти суперечлива така,
уся така непослідовна,
а посмішка твоя п‘янка
нагадує сузір‘я Овна!
Розбіжностей і протиріч
в тобі, кохана, вистачає,
але усе те, дивна річ,
мене чарує дивограєм!
Негаданості далебі
в стосунках наших не бракує,
а несподіваність в тобі
уже з раптовістю межує!
І все ж розважливість думок
нам, люба, стане подарунком,
а логіки легкий димок
нехай доповнює стосунки!
Суголосся листопаду
Поміж сріблястої пряжі дощу,
під парасолею світлої хустки
вгледів тебе і уже не пущу
в серце бентежне непевності згустки.
Ти саме та, що так довго чекав,
марив ночами, пірнав з головою
в різномаїття липневих отав,
прагнув уволю напитись тобою.
Літо у леті не бавило нас,
але у цім надолужила осінь.
Жовтень – найкращий закоханим час
і листопаду дзвінке суголосся.
Несказані слова
У мушлю часу сонце заховалось,
від сяйва зір крутилась голова
і в тиші забриніли, як здавалось,
іще ніким несказані слова…
Відкрив обійми вересневий вечір
і оксамитом ніжно огорнув
твої тендітні, аж прозорі, плечі,
перетворивши втечу… у ману.
Ману позицій, поглядів і хисту.
Війну віве́нді мо́дусів, цитат
чи осені стрімкого падолисту,
манірності і марноти утрат…
Як довго я чекав тебе, жадана,
як надто швидко гіркнула халва!
Все сказано, – упали з вуст неждано
серед зими несказані слова…
Розбита склянка
Розбилась склянка уночі,
упала раптом на підлогу.
Душі утративши ключі,
ми добрели до епілогу.
Надія тане на очах,
як сніг на весняному сонці,
кохання паросток зачах,
втонула віра в ополонці…
Скінчився дикий водевіль,
упала почуттів напруга:
у грудях – невимовний біль,
на серці – несказанна туга…
Зриваю залишки оков
у світлі зір нічного неба.
Розбилась склянкою любов…
А чи була вона у тебе?!.
Без обмежень
Життя летить і «Пошук!» – твій девіз.
Мелькають дні, події, кілометри…
А ти сама його волочеш віз,
мажу буття свого у стилі ретро…
Сумбур думок: колажі, вітражі,
рожеві хмари, гойдалка до неба…
Кохання потайки, картинно, на межі,
але чи є ота межа у тебе?!.
Стереотипу спекатись? Табу!
Його уже позбутись неможливо
і «Лексуса» міняєш на гарбу,
та парасольці все ж пасує злива…
Емоцій злива, вражень, почуттів,
новий, незвичний,
креативний стержень –
щоб вистачало образів і слів,
і музики… без будь-яких обмежень!
Іди з Богом
Гірлянду розвішу в кімнаті,
прикрашу холодне житло.
Уявні сніжинки пухнаті
присядуть мені на чоло,
на вії, на вуса, на щоки,
на ковдру, що вкрила мене…
Чекатиму Нового року,
а то він повз мене майне.
Бо ще залишуся у цьому,
поміж пандемій та судом,
і затишок власного дому
розвіють Гомора й Содом…
Ступай, високосний, із Богом,
іди і з собою бери
усе, що підступно за рогом
сховалось у розпалі гри…
Моя водохреща
Злись на себе, лиш на себе, мила –
я своє терпіння змарнував.
Боже, дати відповідь несила
на питань твоїх шалений сплав…
Ти за рік не витримала й тижня,
щоб не накрутити бігуді…
Чим ти краща, люба, за колишню?!
Тля вагання – із рідні біді…
У воді хрища́тій кисну мовчки,
заморожу всі свої гріхи.
Не завада ні сини, ні дочки,
бо мені усе те до снаги.
Після пів доби у ванні мокну,
омиваю кляті порохи́.
Та коли не вдасться – краще здохну,
а віддам непро́щені борги.
Не закрию зрештою забра́ла,
бо довіку я відкрито жив.
Ти себе, маленька, переграла –
отепер чекай і долі жнив…
Ти, волошко, невимовна штучка,
як твоє непевне майбуття́…
Хай та діамантова каблучка,
оберегом стане за життя!
Напрочуд
Усе життя в театрі… За куліси
іще в дитинстві доля привела.
Не зустрічав я кращої актриси.
Обидва в тебе зламано крила,
синці і шрами по усьому тілу,
на серці, особливо на душі…
Палке жадання, як того хотіла,
постійно закипає у ковші.
Кипить щоденно, булькає, клекоче,
випалює навколо все живе
і той вогонь не вбив мене, напрочуд,
та рана вряд чи скоро заживе…
Квитки театральні
Заглянемо нарешті до театру,
подивимось «Кохання на межі»?
Шаленою прихильницею арту
тебе зробили не мої вірші…
Ми знайдемо в антракті
вільний столик,
подалі від куліс і мізансцен,
а замкнуте обставинами коло
горням еспресо, може, розірвем…
Лежать квитки у портмоне самотньо,
летить неумолимо-стрімко час
і зупинить його не можуть жодні
події, сили, люди…
окрім нас.
До дна!
Розчинимось у карамелі часу,
у всесвіті казкової нуги,
хай ніжні ритми зоряного джазу
обмежень розтинають ланцюги…
Розтанемо в кохання ароматі,
різноголоссі Еросу пісень.
Зануримось у пристрасті багаття,
де з ночі постає чарівний день…
Як душами полинемо до сонця,
стрічатиме нас щебетом весна
і, залишивши скит ченця-афонця,
ми чашу щастя вип‘ємо до дна!
Весняна повінь
Сьогодні почалась весна,
а я її і не помітив…
Так добреде в чергове літо
моя історія сумна?
А ти ховаєшся, мовчиш,
у тебе знову власні плани,
картаєш долю безталанну
і час марнуєш ні за гріш…
Все нарікаєш на страхи,
на невимовні перешкоди
незрозумілої природи
та річки різні береги…
Куди несе нас течія,
лише один Всевишній віда…
По вінця вже терпцю́ у відрах
і тоне віра там моя…
Першопричина
Не вбий в мені любов мою,
кохання пристрасне до тебе.
Я над обривом, на краю,
а ти про нову знову требу…
Не убивай мою любов,
як це раніше намагалась.
Ми наламали доста дров,
навіщо був увесь цей галас?!.
Хоч почуття іще живі,
та в серце линуть суму гами…
Причина в тебе в голові –
гора, напевне, не між нами!
Долі знак
Картина впала на підлогу,
на друзки розлетілось шкло…
Волає серце – Допомоги!
А розум каже – Не було.
Ні грама не було любові,
ні йоти щирих почуттів…
Манірність, гра у кожнім слові,
а у поступках – поготів.
Душа попала у облогу…
Чому усе пішло не так?
Картина впала на підлогу –
то долі неспростовний знак.
Два в одному
Почуй холодну, люба, вічність –
секунди краплями кап-кап…
Все ближче люта потойбічність,
матерії новий етап…
Катарсис при знятті напруги
трансформувався у катар,
а сублімація наруги –
у низку привидів-почвар…
У чому сенс життя такого,
де сплін і туга через край?
Лиши усе за перелогом,
живи наповнено, кохай!
Пташка, що сидить на гілці
Яка привабливо-невинна,
забута Богом і людьми…
Таку безвихідну картину
на перший погляд бачим ми.
Тяжке дитинство, господарство,
музична школа і горо́д,
підступність подруг і лукавство
та містечковий хоровод…
А ти лише звичайна жінка,
в якої слабкостей вагон…
Ти виїла уже печінку,
з життя створила полігон.
Страхи і фобії навколо,
самокопання у багні,
а на загал – чергове соло…
За що усе оте мені?!.
Із лицедійством ти у спілці
у спеку люту і грозу.
Ти – пташка, що сидить на гілці,
і бійся кожен, хто внизу!..
Тобі це вдалось
Ти потушила мої очі
страхами сумнівів своїх.
Я ж копирсатися не хочу,
між дат, подій пустих і віх…
Зсушили душу фемінізми
давно розкручених цитат,
що пломеніють через призму
апокрифів твоїх утрат!
Безпомічно упало небо,
на брук розсипались зірки…
Вже не підноситься до тебе
їх погляд зжурено-гіркий.
Я так любив! Чи хто наврочив,
але кохання не збулось.
Ти потушила мої очі,
тобі це, люба, удалось…
Вечірній думопад
Над урвищем стою… Уже надвечір,
темніє неба голубий сатин.
Ти, увібравши голову у плечі,
сховалася за часу палантин…
І тчеться ніч, і сіється, і плине,
і лащиться, затягує у вир,
і падають розпечені вуглини
моїх думок у збайдужіння звір…
І сиплються жарини у яругу,
на саме дно, іскряться і сичать.
Ішов так довго уперед… по кругу,
що од безсилля аж пече кричать!
Але у сон уже не повернутись
і не знайти затоптані сліди…
Усе забути хочу і забутись,
і затишок душевний віднайти.
Уже
Троянди голови на тацю
схилили… Тьмаряться зірки
і залишається в палаці
від балу аромат гіркий…
Ще свічі капають сльозами,
на сході ранок зазорів,
та ми уже усе сказали,
замовкли флейти угорі…
Уже світає над Інгулом,
на видноколі день новий –
у ньому нині утонула
найпотаємніша із мрій…
Несподівана зустріч
Зустрілись якось з осінню весна
на середи́ні сонячного літа
у зимню пору… Зустріч та сумна
мені теплом у снах донині світить.
Не говори «кохаю» чи «люблю»,
скажи лише, що я тобі потрібен.
Зрідні те слово дзвону кришталю́,
хоч я уже й не зовсім Мартін Іден…
Ти раптом в серце увійшла моє
на теплих берегах чужого моря.
Уява феєрверком виграє,
а унизу ще безліч ям і зворів…
Та вірю, Рут попереду іще,
чекають нас моря і океани…
Проллється втіха весняним дощем,
розсіє літо осені тумани!
Вечірній мікс
Ми вечір цей зміксуємо на двох
під запашну гарячу львівську каву.
Високий замок стріне нас обох,
він і раніше з нами не лукавив.
Стежки свої шукали між імли,
свої дороги слалися під ноги,
але назустріч все-таки ішли
вагань шляхами, повними тривоги.
І ось нарешті стрілись віч-на-віч
уперше після довгої розлуки
і у очах десятки, сотні свіч,
назустріч потяглись несміло руки…
Невже… Невже це сталося? Невже!
Хіба насправді щастя ще можливе?
А розум крає серце як ножем –
ти знову хочеш вірити у диво…
Не спасти
Ми намагалися кохати
як вперше, щиро і не раз…
Тебе ж тягло в свої пенати
і доля розлучала нас.
Її ти у руках тримала,
колишня рибко золота,
а гру, майстерну для загалу,
не в силі скрити пустота…
Спасибі осені лілеям
і високосній тій весні.
Була ти феєю моєю!
Усе немовби уві сні…
Але нарешті я проснувся,
вуаль опала із очей.
Не гнув тебе і не зігнувся,
лише тягар упав з плечей.
Існуй собі в своїх пенатах,
пиши романи і листи…
Той світ уже не врятувати,
кохання наше… не спасти.
Візьми
Візьми собі моє життя,
вірніше лиш його останки,
те ефемерне майбуття
на дні надщербленої банки…
Так, саме банки, літра три…
Про банк наразі вже не йдеться.
Бери… Усе цілком бери,
а на додачу рештки… серця.
Згоріле, випалене все,
як головешка з декорацій,
із попелища мнимих сцен,
серед мани і квазіграцій.
А щоб добитися свого,
сховайся, видали із чату…
Боятися нема чого,
кому немає що втрачати.
Слід
Із часом навіть зорі в небі гаснуть,
а змучене кохання й поготів…
На жаль, ми опинилися невчасно
на роздоріжжі наших почуттів…
Я відблиски шукав свого кохання
намарно, люба, у твоїх очах,
а наше «вперше» стало «уостаннє»
і світла промінець таки зачах.
Не утаїти у торбині шила,
поволі образ твій і зовсім зблід…
У пам‘яті моїй ти залишила
із обіцянок невагомий слід.
Розділ 4. Майже толока
Не спалось
Не спала, слухала весну
під осені свинцевим небом.
Усі думки лише про тебе…
Світає, мабуть не засну…
Не спиться… Сон тікає геть,
мандрує за високу гору.
В уяві дика коловерть…
Ні, не засну, вставати впору.
Ти знаєш, як душа щемить –
аж розриває грішне тіло!
І не змовкає ні на мить,
вона завжди тебе хотіла…
Тобою марила завжди,
у всі часи тебе шукала…
Усе вдивлялася в сліди
серед безликого загалу…
Їй так хотілося тепла,
їй так хотілося кохання,
та не з тими життям ішла,
свій хліб ділила і бажання…
І ось нарешті – тільки ти,
коханий, бажаний, єдиний…
З‘єднати хочу назавжди
самотні наші половини!
Не відпускай
Не відпускай мене ніколи
і хай там що… Не відпускай!
Нехай метелики чи бджоли,
емоцій вибух через край…
Не відпускай мене нізащо,
горни до щирої душі,
і не давай вернути в хащу…
Пиши, пиши мені вірші!
Прости
А ти пиши мені листи,
я їх на відстані читаю,
тебе душею відчуваю,
хоча і спалено мости…
А ти пиши мені вірші
щодня, вночі, надвечір, зрання…
Вони підтримують кохання
в моїй розірваній душі!
А ти люби мене, люби
і вір, що я тебе кохаю,
бо у мовчання я вплітаю
надії кращої доби…
А ти прости мене, прости,
мої вагання, ні не зраду,
і подаруй мені розраду –
той шанс дістатися мети!
До тебе
Я не живу, а виживаю,
писати почала вірші…
Живу не з тим, кого кохаю,
кого лелію у душі.
А я живу не так, як хочу,
і в тому лиш моя вина.
Примара, привид, потороча…
Поміж людей сама… Одна!
Не те, не там, не так, не та я…
Не може бути це завжди…
Лиш одного тебе кохаю,
до тебе мрії і сліди!
Повірила
За ширмою заплющених очей
душі моєї болю він не вгледів
і розпачу опущених плечей,
закутаних у збайдужіння пледі…
А ти любив мене таку, як є,
і у безмежжя кликав за собою,
де ми любові щирої зіп‘єм
та размотаєм пристрастей сувої…
І я повірила, відкрилася й пішла
за щастям у свою дитячу мрію.
Уже позаду страху кабала,
я щастям і надією зорію!
Метаморфози фортуни
Весною обернулась наша осінь,
ти знову запросив мене у сни.
З тобою я у них літаю досі
і не бажаю іншої весни!
Ти підійняв увись мене, до неба,
сіяю щастям посеред зірок,
веселкою спускаюся до тебе,
і не боюся ставить на зеро.
І осінь ради нас змінила плани,
і вереснем чарує листопад.
У юність доля повертає плавно
і не лякає грудня снігопад.
І хай зима, нехай жаскі морози,
та я вперед, босоніж, по льоду…
Чекають нас весняно-теплі грози –
ми подолали сумнівів сльоту!
Саме той
Як довго я тебе чекала,
та все ж обаві віддала…
І знову зустрічі шукала,
лише надією жила.
Хотіла я тебе зустріти,
гляділа подумки, у снах…
Спливло таке бентежне літо
і ось залишив душу страх!
Ти йшов такий близький-далекий,
в задумі хмурячи чоло,
і рідні очі, й серця клекіт…
Пів року ніби й не спливло!
Той самий погляд, синій-синій,
і зайчик сонця на щоці,
і щира усмішка осіння,
і парасолька у руці…
Нарешті! Знову я зустріла,
наперекір усім судам,
тебе того, кого хотіла,
й уже нікому не віддам!
Розділ 5. Жарти всерйоз
За любов
Я розсідлаю конячину
і тихо заведу у двір –
нехай вона вночі спочине
й забуде про життєвий вир.
Обом нехай не сняться знову
нам ясла сіна з полинів
і обіцянки як підкови
на щастя сяють вдалині.
Давай наповним наші чари
і вип’єм мовчки за любов,
щоб наші почуття-примари
гормони не зливали в кров.
Груші кохання
Скажи мені відверто, друже,
ти їв колись солодку грушу
із рук коханої чаклунки
у паузах між поцілунків?
Щоб музика лунала всюди
і трунок скапував на груди…
Чи ласував ти диво-соком,
за мед солодшим що нівроку?
А цілував вуста духмяні
ущерть наповнені бажанням,
коли вночі, у літню пору,
млинець небесний плив угору?
Під небом, зорями укритім,
ти смакував чарівні миті,
а із жаданою до рання
на двох ділив п‘янке кохання?
Згадай свого юнацтва груші,
куди там роли ті чи суші…
Бомба для поета
Уже пішла остання електричка,
а пішки в «Соляні» далеко йти,
та я не знав, що ти алкоголічка
й ночами любиш з кавою торти…
На вулиці буяє матіола,
над головою місяця брильянт.
Стовпом на кухні дим сигар з ментолом,
розкурений валяється кальян…
Ганчіркою мисливиця за міллю
не довго мила кахлі між стільців,
посипавши хвоста котові сіллю,
напризволяще кинула «стрільців»…
Я в розпачі, мартіні й амарето,
картопля з салом, баклажани-гриль…
Письменниця – це бомба для поета,
як Данко і феміна Ізергіль…
Пора подумати
Ти мізки виїси любому,
нехай на голові шолом!
Жене оте шаленство з дому
і пробирає до судом…
Пішли у хід котяча їжа,
походи разом у спортзал…
Як масло, без ножа, ти ріжеш
і провокуєш на скандал.
Чи нерви лиш мені лоскочеш
під клич високих почуттів,
коли сама чого захочеш –
щоби і я того хотів?!.
Тобі «пеньонзів» мало в шафці –
бажаєш, щоб в зубах носив?
Таке не снилось навіть Кафці,
бідую із останніх сил…
Кохаю, люба, полум‘яно,
але уже втрачаю такт…
Пора подумати, жадана,
про шлюбний все-таки контракт!
Наш ендшпіль
«У тебе є я»
(з листа)
У мене, виявляється, «є я»,
та я чомусь цього не відчуваю…
Четвертий місяць, крихітко моя,
тебе від мене хто чи що ховає?
А слухавку чому ти не береш
і мишкою забилася у нірку?
Це лицемірство чи черговий треш?
Ще пишеш чи уже готуєш збірку?..
А сповідь теж для красного слівця?
«Пежуню» жаль не встиг купить…
для сміху.
Чому втекла ти майже з-під вінця?
Мене і бал лишила на потіху…
А «від байдужості моєї», о ля-ля,
уже «на стінку ти готова лізти»?
«Нагнути» дама хоче короля,
а далі велелюдно править тризну?
Зі стінки, люба, вже сповзай униз,
четвертий місяць я тебе чекаю,
та обережно – унизу карниз!
Він роль, йому відведену, зіграє…
Життя твоє – це безкінечна гра,
а в мене часу майже не осталось…
Цю партію закінчити пора,
бо ти, маленька, зовсім вже
загралась.
Сувої пам‘яті
Ти суперечлива до біса,
непослідовна вся така…
Неперевершена актриса,
тендітно-мила і легка!
Моя ти чайко білокрила,
чарівна рибко золота!
Невже сьогодні покорила
вчорашня бестія руда?..
Запланувала все зарання
чи накрутила бігуді?
Втопила в мареві кохання
мої роки немолоді…
«Жінки легкої поведінки» –
у вухах вироком дзвенить,
неперевершені картинки
перед очима кожну мить…
Гортаю пам‘яті сувої
собі на щастя чи біду –
я марив цілий рік тобою,
але тепер уже не жду.
Я повернусь
Життя летить крізь хугу і туман,
а в сонячну годину і тим паче.
Кінчається нескінчений роман,
душа моя рядками тихо плаче…
Про чарівну любові заметіль
і кришталево-росяні світанки.
Про серця стукіт, щем і навіть біль
та про жагу кохання спозаранку.
Усе навкруг розсіється як дим,
не слухай, люба, вигадок пророків.
Я повернусь до тебе, лиш другим,
через десятки, сотні тисяч років!
Обережно – залежність!
Уже на осінь сонце повернуло,
уже під гору пролягли стежки,
та ми свого кохання не забули
і почуття не вийшли за дужки…
Іще душа як в юності співає
і серце прагне віддано любить,
і тонемо у веснянім розмаї,
і думка лине птахом у блакить…
Пора оця триває хай безмежно,
у грудях пісня зовсім не стиха,
але з коханням будьте обережні –
воно залежність хутко виклика!
Звіт
На все, любасю, воля Божа
і щирі співчуття мої.
Нехай Всевишній допоможе
тобі і всій твоїй сім'ї.
Пошле здоров'я і достатку,
комфорту в серце і любов,
і буде в тебе все в порядку,
і повний радощів альков.
Усе пройшло учора добре:
вірші лунали і пісні,
летіло «біс» у серці року
і крики «браво» голосні.
Бо не завадить злива з градом,
негода, навіть буревій,
тому, віддасть хто душу радо
за відголос юнацьких мрій!
Нове життя
Неправильно раніше я жила,
училась, всіх любила, догоджала,
дітей ростила, тихою була,
супи варила, прала, прасувала…
Город і сад, будиночок і двір
тримала у порядку, навіть квіти…
Життєвих налаталася я дір!
Вже виросли, на ноги стали діти.
Неправильно жила я майже вік,
здійсню нарешті заповітні мрії –
нехай тепер вже новий чоловік
мене стару… кохає і леліє!
Сама
Своєї досягла мети?
Кохаєшся на день по двічі?
В стосунках вже нема сльоти?
Чому ж тоді палають вічі?!
Чом задоволення нема?
Кого чи що тепер шукаєш?
В душі була і є сама,
навряд чи серцем покохаєш!..
Серебріє
Ранню серебріє в небі ранок,
іній серебріє на гіллі,
а рогач-пастух отару ярок
схоронити хоче у імлі.
В гамазеї сонячного неба,
в ореолі променів ярких
заховати від усіх, для себе,
з викликом… Сіяючі зірки!
І, о диво, те йому вдається!..
Чи не так буває в білі дні?
Найчастіше перед носом в’ється
те, що ми шукаєм вдалині…
Спасибі
Спасибі, що ти кинула мене
на перехресті непростої долі,
серед олжі і підлості тенет,
у відчаї, жахів смертельнім колі…
Що волю я свою загартував,
чекати научився в самотині…
За найдорожче – віри в себе сплав,
за витримку, що служить і понині.
Щоденно вторю Господу хвалу,
а ще роблю це з вечора й до рання,
що переміг зневіру та хулу
і справжнє відшукав своє кохання!
Осінні вітрила
Вітрила жовті розпустила
і попливла удалечінь
твоя уява ніжнокрила,
твоїх думок безмежна синь…
Уже полинуло у осінь
весни твоє серцебиття.
Життя хай забілило коси,
та не зів‘яли почуття…
Осінні розпустила крила
і піднялася до небес –
ти часу плинність покорила,
увіковічнила себе!
Убивця муз
Чоло схилила, плечі опустились,
гірка сльоза стікає по щоці,
зеленим мохом ліра її вкрилась,
зів‘яла ружа в стомленій руці…
Стоїть в зажурі одиноко муза,
а на обличчі невимовний сум,
немовби сицилійські Сиракузи
безжально часом кинута у тлум…
Нещадний кат, убивця муз і вроди,
суворий цензор юності принад,
а досвід – як невтішна нагорода
і відголос далеких серенад…
Частина ІІ
Високе і земне
Розділ 1.
Пора пастельних кольорів
Рожеві фламінго
Рожеві фламінго
пливуть у рожевім промінні,
мінору рожевого линуть
рожеві пісні –
на крилах рожевих
по неба рожевім склепінні
рожеву несуть вони біль*
у рожевому сні.
Рожеві фламінго –
рожева прийдешнього мрія,
рожевої квітки пелюстка,
рожевий листок,
рожевими ранками
за́вжди нехай рожевіють,
дарують повітря
із запахом ружі ковток!
Рожеві фламінго
в рожевому мареві часу
долають невпинно
рожево-густу далечінь,
надії рожевої вічно
рожеву окрасу
підносять рожевими пасмами
у височінь!
* Біль – в цьому випадку яскраво-білий колір, білість.
Пора кохання
Бешкетниця, пустунка рання осінь
калину заколола в жовті коси,
із глоду на грудях її намисто
і усмішка грайливо-золотиста.
До ніг барвистий килим постелила,
гаї багрянцем і діброви вкрила.
Сплела вінок з рудого листу клена,
сережки одягла свої черлені.
Я попустую залюбки із нею,
свою зустрівши загадкову фею,
бо осінь – то таки пора кохання,
але любити треба, як в останнє!
Пора пастельних кольорів
А попере́ду – лише осінь,
пора яскрава і сумна…
Вона – це верби рудокосі,
безмежна неба далина,
у багряниці жовте листя,
барвиста музика дощу,
калини чарівне намисто
і павутиння на кущу…
А попере́ду – ціла осінь,
де бронзи й золота війна,
пташок ватаги стоголосі
і келих доброго вина.
Тож попере́ду – ціла вічність!
Там свій, осінній, колорит,
її статечна канонічність,
пора пастельних кольорів…
Зорепад
Стою на березі стрімкім,
дивлюсь, як падають зірки
і плинуть тихо за водою
у хвилях вічної ріки.
Огляну зорі звечорілі
і серце огортає сум
за крила в герцях обгорілі,
за море нездійснених дум…
Минуло віку дві третини,
на старті, мабуть, забаривсь –
ще не зробив і половини
того, що визначав колись…
Стою на березі стрімкім,
рахую втоплені зірки,
а під ногами пропливають
шовки нетлінної ріки…
Жага яси
Не спить моє гаряче серце,
карбує відлік часоплин
кристалами незримих терцій
в густому мороці хвилин…
У час примарний поторочі,
у пору візій машкари,
не можу я зімкнути очі
цієї ранньої пори…
Воно чекає промінь сонця,
уперто линучи на схід,
немовби схимника-афонця,
щоб розтопити туги лід…
Щоб потонути у заграві,
у танці сяйва і яси,
і розчинитися у каві
зі смаком ніжної роси.
Не спить моє гаряче серце,
душі виблискує свіча –
звитягу у шаленім герці
ясить здобути без меча…
Симфонія дощу
Відлунює акордами краплин,
шалений дріб дощу у ритмі танго,
вплітаючи у марева сатин
мелодії ретро́ зі сма́ком манго.
Бринять балади гомоном струмків,
під гуркіт грому, соло барабана…
І блискавиці зоряно-стрімкі,
і сполохи небесного органа!
Лунають фуги вітру і води,
а над водою – чайки серпокрилі
зірницями здіймаються туди,
литаври де звучать на небосхилі.
Я слухаю симфонію дощу,
в чохлі сховавши чорну парасолю.
У душу знову музику пущу,
таку далеку і близьку до болю…
Небесний вартовий
Сивий старець у но́чі криницю
зазирає і сумно мовчить.
Вартовий, що закований в крицю,
не змикає очей ні на мить.
Чимчикує невпинно по зорях
одиноко Чумацьким шляхо́м,
розглядає у дзеркалі моря
свій коштовно-яскравий шолом.
Заховається в плетиві во́вни
із прозорих пухнатих перин
й випливає млинцем, а то чо́вном,
з дивовижно-казкових шпарин.
Так триває не вік і не десять
у світила та варта нічна.
По містах він мандрує і ве́сях
та скінчиться колись і вона…
Сільський едем
Південна ніч у лузі виграє
піснями цвіркунів і зорепадом.
Вони бентежать так єство моє –
аж почуття хлюпочуть водоспадом…
А відчували, пахнуть як хліба?
Із нотками волошки і полину!
Цих запахів симфонія хіба
до серця о нічній порі не лине?!
А ви гуляли влітку у степу?
Лише удвох! Хіба що місяць третій…
А ще, усівшись разом під копу,
найзаповітнішим ділилися секретом…
А шепотів вам змовник-тепловій
на вухо про розпалене кохання,
коли ішли по стежці степовій
і не могли зарадити ваганню?
Небесний смакували ви нектар
із вуст жаданої, єдиної навіки,
коли нарешті скинули тягар
і вийшли з берегів кохання ріки?
Не рахували зорі в вишині,
їх не ловили прямо у долоні
і не губились в ночі тишині,
як осторонь скубли травичку коні?
Тих почуттів бурливий дивограй
не відшукати у сільському клубі…
Південний степ вночі – це просто рай,
а для закоханих – в квадраті,
навіть кубі!
Спливає літо
Завітало в гості мальовниче літо
і заколосились сонячно хліба.
Налилась пшениця, достигає жито,
віти свої миє у ріці верба.
Голубі волошки заплело у косу.
дарувало щедро лагідне тепло,
та лягли у лузі морогу́ покоси
і краси тієї як і не було…
Відбуяло цвітом променисте літо,
усихає хутко ще поважний день,
позбирало в копи золотисте жито,
усе менше чути жайвора пісень.
Відлунали дзвони, голосисті грози,
зе́лень поховалась в стиглі пшениці.
Впали на покоси прохолодні роси
і квітують маки вже на рушниці…
Світяться світанки у серпневі ранки
і частіше яром стелиться туман.
Журавлиний клекіт, в небесах лелеки,
укриває рясно ряскою лиман…
Вже за видноколом причаїлась осінь,
зо́лота й багрянцю до́ста принесла.
Синім підмалює лазурову просинь,
ви́стеле дарунки щедро на столах.
Та господарює літо мальовниче,
у валки́ на полі скошено хліба.
Жайвори́на ж пісня у юнацтво кличе
і весняний присмак все ще на губах…
Замало
Талант важніше за талан
чи навпаки? А хто це скаже…
Не все Всевишньому хвала,
що на язик халвою ляже.
Хоч хліб усьому голова,
та хлів далеко ще не хижа.
Отак і бідному халва –
це лише трапеза, не їжа.
І затрапезний ще не суть,
а сутність – то іще не фатум.
Замало лиш коханим буть,
важливо віддано кохати!
Насолода
Насолода – рано-вранці,
з першим променем ласкавим,
пробудитись і босоніж
росянистим споришем
йти на зустріч із майбутнім,
днем новим, у світлі сонця,
упиваючись красою,
вслід за подихом весни…
Насолода – в літню спеку
у ріку пірнути стрімко
і поринути в глибини
ізумрудної води,
смакувати прохолоду
річкового дивограю,
кожну краплю відчувати
у чарівний літній день…
Насолода – в вечір теплий
під копицею у полі
прилягти і зорі ясні
рахувати в тишині,
загадати потаємне
те омріяне бажання,
що ховається у серці,
як зорина упаде…
Життєве море
За хвилею хвиля, то па́діл, то гребінь,
і пусто на милі округ.
В пучину безсило і знову до неба
злітає життя мого струг…
Шторми, урагани, цунамі і шквали
чатують його на шляху.
Вітрила не раз і не два шматували
вони в лютовій і пургу.
Та лише долине мелодія скрипки,
за нею озветься кларнет –
упевнено знову мілини і рифи
долає вже справжній корвет!
Господиня тепла́
Скибочка Місяця з неба вітається.
Мається, кається, крається ніч…
Подумки дума за думу чіпляється,
теплістю хату наповнює піч.
Пахне борщем, пиріжками і кашею,
булькає в горщику смачно куліш.
Тепла хазяйка, як повною чашею,
радо стрічає, запрошує – їж!
Темряву пестять оранжеві сполохи,
лижуть каглу́,1 зазирають в коми́н.
Тихо у за́пічку, в теплому подиху,
сушаться валянки – символ зими.
Тепло і гоже, черінь запишалася,
туляться збоку товсті казани.
Я на лежанці до ранку лишаюся,
піч-господиня навіює сни.
1 Отвір у димоході (до стелі), якого затуляють для збереження тепла тощо.
Дідова хата
Побіля лісу, прямо під горою,
сумливо на околиці села
стоїть хатина, крита осокою
рівнесенько, стеблина до стебла.
Там під ногами глиняна долівка,
в кутку ікони, а навколо пліт –
стара батьків моїх закинута домівка,
лиш вікна-очі дивляться у світ…
Одвірки покосилися від часу,
віконниці схилились до землі,
давно уже не совається за́сув
і тріщини у стелі чималі…
Полинули у вирій мама й тато,
лишилася у кинутім селі
лампа́чева дідівська біла хата
в гаптованім соломою брилі…
Глиняна дідова хата,
рідна батьків сторона,
цвітом ромашки багата,
в світі така ти одна.
У сад
Чарівну квітку в кришталеву вазу
ми ставимо, наливши вщерть води,
та забуваємо її уже відразу –
нас вабить новий образ, хоч убий…
А що ж вона, позбавлена коріння,
духм’янить, намагається цвісти,
але не випаде зродити їй насіння…
Цієї квітки дітям – не зрости.
Такий сумбур трапляється частенько…
Щоб думам пелехатим дати лад,
коріння не лишіть себе і Неньку!
По пахощі й красу – ідіть у сад.
Ще рано
Пелюстки зів‘яли, облетіло листя,
кумачеві грона вітер обірвав
і тепер калині в крижанім намисті
мариться між снігу лоно із отав…
Задрімала птаха в осені долонях,
сниться їй зимова неба вишина
і здається, скоро у юги в полоні
назавжди лишиться скована вона.
Не спішіть занадто поринати в зиму,
як би ваші скроні сніжень не сріблив
і морозом лютим видався зазимок…
Ще блукає доля між осінніх злив!
Не швидкуйте надто канути у холод,
як би серце ваше скипень не скував.
Тамувати рано на кохання голод,
у душі високих ще багато справ.
Розділ 2. Відлуння часоплину
Березань
Де во́ди рік Дніпра і Бугу
та мо́ря чиста бірюза –
через віки пливе фелюга,
містичний острів Березань.
Ще Борисфеном називали
той клапоть суші в давнину.
Через шторми у десять балів
свою несе він таїну…
На острові останню зиму
провів славетний Святослав
і ореол його незримо
витає між Дніпра заплав…
У плескіт хвиль вплітали струни
бандури думи козаків,
а вікінгів германські руни
занурять в глибину віків…
Сармати, скіфи, турки, греки,
слов‘яни там лишили слід.
По черепках мілетських глеків
ішов останнім шля́хом Шмідт…
Музей історії, не острів,
і хвиль безкрая бірюза…
Жалкує навіть Каліостро,
що не відвідав Березань!
Ольвія
На березі Гіпанісу високім,
у теплому південному степу,
в повітрі балабан шугає, сокіл,
але вже не зустрінете скопу…
Давним-давно полинуло у Лету
і місто-поліс, Ольвія стара,
а вихідців із древнього Мілету
повільно час із пам‘яті стира…
Але монети з ликами дельфіна,
теме́нос із агорою, зорять
і нам несуть легенди про Афіни,
про греків, скіфів, Скіла, їх царя…
І у Гомера доста ще сюжетів
про звички їх, культуру і уклад,
та Буребісті з племенами гетів
не зміг завадить навіть Мітрідат…
Колише вітер ковилу у полі,
яке топтали в глибині віків
баскі сарматські та еллінські коні,
відносячи у вічність сідоків.
Стрімкі завмерли у задумі схили,
схилили пасма чемно до води,
ховаючи всередині щосили
ольвійської минувшини сліди…
Соляна дорога
Чумацький шлях – дорога соляна
усім Великим степом, аж до Криму.
Воли – тягло не тільки на ланах,
вони – брати солоним пілігримам!
На захід сонце і обоз ожив,
жара спадає, знову у дорогу…
Риплять колеса повної мажі,
міхи із крамом – на звичайних дрогах.
Ідуть бики, поскрипує ярмо,
під неба край дорога простяглася
і «соп-цабе» для чумака – кермо.
На сотні метрів валка розтяглася…
А зверху сяє зоряне шатро…
Усе вперед, які вночі привали!
Розсипане по небу серебро –
Чумацьким шляхом в давнину назвали.
Від діда чув, тривало довго так,
аж доки збудували залізниці,
і завжди їжа мала справжній смак,
бо сіль була чумацька у крамницях!
ID:
913689
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 13.05.2021 11:25:40
© дата внесення змiн: 13.05.2021 11:45:47
автор: Олександр Мачула
Вкажіть причину вашої скарги
|