Я розпізнав загин твоєї мови.
Мені про що сказати ти хотів:
Про що ти листям шелестів садовим,
Про що з-під плоту в травах шепотів.
Пробігся крутієм, розбурхав спокій –
Неспокій залишив в моїй душі.
В невіданні томитися – допоки?
Думки моїми стали всі чужі.
Я задивляюся на постать жінки –
У кожній бачу звабницю. Тепер
Дістати з неба кожній хочу зірку,
За кожну – вмер би. (Як ще не помер?)
Не вірю більше у ганьбу – повія;
Вигнанка з Раю, вигнанець при ній…
Святий дух спокусився на Марію…
У любощах вирує розум мій.
Здогадуюсь про каверзності мови.
Так кинь у мене каменем, святий!
З одного тіста, однієї крові…
Чому ти, чоловіче, такий злий?
Збагнув, як мало я на світі знаю.
З роками, мабуть, розумнішим став.
Я у очах зустрічного читаю:
Він, як і я, в цім світі заблукав.
Пронісся, нашумів… Вселив надію.
Я вдячний, вихоре, хоч ти й крутій.
Майбутнє попереду бовваніє
Мій шлях вперед – не схиблений – прямий.