Він лиш намріяв її у своїх снах....
із сонячною посмішкою... а в очах
зорІла неба синь...
вогник тепла сполохано тремтів
у човнику з її долонь, і він
бажав торкнутись їх вустами....
та, лише дощ нічний холодними сльозами
все стукав у зачинене вікно......
Він лиш намрів її у своїх снах...
дорогою життя посеред натовпів шукав,
коли лиш поглядом торкнувсь її очей,
вона ж торкнулася його душі всим серцем,
і в спокої зігріла, і в затишок сповИла
його розтріпане життя....тож, - вдосвіта,
коли тумани плачуть росами,
й вуста на смак парного молока,
сонцем усміхнена й простоволоса,
все мріялась йому у його снах....
Здавалось, Небо пригорнулось до Землі,
у мить, коли вона постала на його поріг...
судома насолоди вкрила тіло,
важка сльоза котилася щокою,
а очі - посмішкою променіли
''- Все буде добре, я тепер - з Тобою....''