У кожної людини свої зорі.
І місяць особливо світить для дітей.
І мати, що не спить, а жде світанку на порозі.
Бо сина жде з війни не сотий день.
Життя летить, сконають дуби вічні.
Росте трава, тече ріка мов лід.
Немає сонця, немає радості, мов вічність.
Проходять дні, життя летить, життя летить...
Чи дочекається вона свою дитину?
Чи витре сльози? Стане на поріг?
Чи буде посмішка в устах рідного сина?
Чи злічать зорі, нам ті дні... навік?
