Сьогодні 40 днів як немає моєї подруги Галини. Сумую, пам'ятаю і дякую за добро...
Дівчатко з повітряним змієм... Як весело їм.
Строкатий уміє щодуху здійматися високо.
Він з вітром змагається — бути кому головним,
допоки є час і джерельце наснаги не висохло.
Ще крок, ще ривок, без зупинки вперед і вперед.
Ще миті, години, події... і ро́ки осілися.
Вже вилиняв змій, заіржавів старий «ласепед»,
а лялька на щастя, що мама пошила, лишилася.
І де ж воно, щастя? В яких заблукало краях?
Було, відчувала і якось нараз загубилося.
Манило любов’ю, та серце усе в мозолях...
Не кожної днини, не кожного літа зігрілося.
І радість була! Потримати в руках немовля,
ростити водночас: панянку, і доню, й подругу.
Ще пестити внуків — от втіха й снага звідкіля!
У буднях журливих навчитися бачити райдугу.
Дівчатко з повітряним змієм... подруго моя,
яскрава лелітка у вишивці ниви життєвої.
Мотузочка з рук... і розкута душа — в небеса.
Там тиша із правди й любові у вічності сивої.
Таня СВІТЛА