|
Хто з ломом прийде, той…
А тим часом літак піднявся на необхідні 6000 метрів. Командир довернув на південний захід. Від Кабулу до Кандагару приблизно 450 кілометрів прямим повітряним мостом. Це близько години неспішного льоту турбогвинтового лайнера. Хмари клубочились, як на мене, не тільки під сірим черевцем, але й заповзали погрітись всередину через щілини. Ми підносились на вищий ешелон, ховаючись за периною хмар. Південніше столиці хмарні білосніжні ведмедики і слоники під нами кудись поділися. Літак повиснув у небі сірою мишею чи, може, як мішень на полігоні. І для нас відкрилися незвичні слов’янському оку пейзажі. Ближче до місця призначення вже й гори – не гори, а так, пагорби якісь. З півдня дихає нездоровим перегаром пустеля Регістан. Тому, безперечно вражені майстерністю авіаторів хлопці, отетерілі від піке, свою цікавість переключили на красу кандагарського аеровокзалу.
Південні ворота країни, місто Кандагар, протягом всієї війни були не дуже гостинними для радянських льотчиків. Заради справедливості скажу, що десь тут збито ракетою навіть цивільний афганський літак з мирними пасажирами. А отаких як наш Ан-12 тут наваляли аж три штуки, не враховуючи ще кількох бортів, обстріляних партизанами, ушкоджених на землі або у небі. В середині липня 1985 року поштовик не довіз до Шинданду листи. Припускаю, що там міг бути лист від батьків. Непрочитані листи... Їхню цінність зараз, мені здається, пояснити нашим дітям неможливо. Ми – динозаври, та й ті з іншої планети. Теж мені – листи!
Сардари (командири загонів моджахедів) прагнули завдати якнайболючіших ударів. Через своїх агентів (іноді це були проплачені військові чини радянської армії) здобували дані про вантажі наших бортів. Головною ціллю була жива сила шураві, важка бойова техніка, озброєння. Наведу один із прикладів взаємовигідного співробітництва між представниками ворогуючих сторін. 27 жовтня 1984 року з Ташкенту на Кабул підняли трійку «горбатих» (Іл-76). Вантажні відсіки, забиті воєнторгівським крамом, та сяке-таке причандалля – в цілому, суто господарський караван. Приблизно у той самий час з аеродрому Карші стартували інші три сімдесят шостих. Один модифікований борт віз понад 200 десантників на двох палубах. До цього літака мали великий інтерес бородаті юзери переносних зенітно-ракетних комплексів. Хтось із тих, для кого таємниць не існувало, стуконув сардарові, вказавши, що дві роти блакитних беретів сидять у ТРЕТЬОМУ Ілі.
Приблизно за 20 кілометрів до кабульського аеропорту на холодному схилі терпляче чекав свого зоряного часу розрахунок ПЗРК «Стріла». Десь уже над територією Афганістану дві ланки «горбатих» перемішались. Побачивши перший великий літак, стрілець загнув палець, а там і другий. Наступний – ціль.
Третім у чергу на посадку вклинився «банановіз». Йому і вліпили ракету між 3 і 4 двигунами. А солдатики не знали, що того ранку передислокація мала би стати останньою у тому сенсі, як слово «остання» сприймається авіаторами. Щасливий випадок? Відносно. Залежно від того, з якого боку дивитись. Екіпаж фруктового рейсу, по суті, поцілувався з ракетою, проплаченою для інших. Але, як не крути, а 200 з хвостиком душ проти, може, десятка… Моторошно! Після такого помирати якось вже не той… На війні, як на війні. У випадках випадкового порятунку кажуть: «пощастило», а стоячи над цинковими ящиками – «не пощастило».
Повертаюся у власну реальність. Ми заходили на смугу міжнародного аеропорту міста Кандагар. Для об’єктивности зізнаюся, - саме місто я бачив лише на фото. Але воно варте, щоб про нього написати бодай щось. Там поламала зуби не одна армія. Запекле протистояння між НАШИМ контингентом і, власне, хазяями країни доводять розкидані всюди кістяки НАШИХ машин, літаків, вертольотів, танків, гармат, бронемашин… Туристам є що показати, тим більш, нікуди воно не дінеться. Металобрухт кандагарці не збирають.
І, між іншим, Кандагар за свою солідну історію двічі був столицею. Вперше, столицею Афганістану з 1747 до 1776 року. Вдруге… Тільки не кажіть, що це несерйозно: наприкінці 20 століття тут знаходилася штаб-квартира руху «Талібан». Це такий період двовладдя у країні. І чи не ця, з міжнародного погляду, неофіційна столиця була найвпливовішим центром подій всієї країни аж до падіння у грудні 2001 року?
Як таке, місто почало бути у 330 році до нашої ери, наречене Олександрією. Співставте назву із датою. Зрозуміло, хто отой першозасновник? Вірно, завзятий будівничий Грецької імперії – Олександр Македонський. Оточений страшними пустелями центр однойменної провінції давав прихисток приблизно половині мільйона мешканців. Останні дані вікіпедії – лише близько 325 тисяч. Друге за чисельністю місто держави. Саме звідси витоки Афганістану – Дуранійської імперії.
У середині 18 століття багато землиці на планеті гуляло, не маючи рішучого хазяїна. Все хороше розібрали по руках. Інтриги і перевороти, завоювання, переділ кордонів – похідні процеси, що спричинялися появою самородків в народах і племенах. А величезні території навколо двохтисячолітнього Кандагару просилися під крило архівидатного ватажка. Подрібненість на малі незалежні племена – це аромат, який приваблює крупних хижаків. Такий успішний муж народився на території сучасного Пакистану в родині вождя пуштунського племені дуррані. Його ім’я Ахмад-Шах Дуррані (Ахмад-Хан при народженні). Войовничий юнак проявив організаційні здібности у війську іранського правителя Надір-Шаха. Період 1738-1747 роки позначився успішною кар’єрою і чим би він закінчився, якби не нагла смерть патрона? Ахмад-Хан очолив афганські підрозділи іранців і вивів їх на територію Афганістану, де того ж року став Шахом. Мудрістю і бакшишами (подарунками) залучивши на свій бік ханів усіх афганських племен він організував кілька успішних походів в Індію, Південний Туркестан і на землю, де колись здобував першу славу – в Іран. За всі звитяги і політичні досягнення пуштуни донині називають його батьком. Мавзолей Ахмад-Шаха Дуррані – одна з найцінніших пам’яток Кандагару.
Щодо другої іпостасі міста, як оплоту талібів, красномовно свідчить факт – Ісламський Емірат Афганістан, створений провладним у 1996-2001 роках рухом, визнавали Об’єднані Арабські Емірати, Пакистан і Саудівська Аравія. У мене склалося враження, що «студенти» (прямий переклад з арабської слова «талібан») швидше і успішніше відтіснили своїх (колишніх наших) супротивників з більшої частини країни. У 1995-му вони надрали хвоста тертим воякам Гульбеддіна Хекматьяра. Наступного року без бою взяли Кабул. Мабуть, тільки національна гордість етнічних таджиків, очолюваних Масудом і Раббані, та узбеків під правицею Дустума пригальмували впевнений «студентський» рух на північ. І, звичайно, гори, красиві і страшні гори. Остаточна катастрофа талібів була зумовлена радикалізмом, який скипілим молоком переливався через край, обурюючи і християнський, і мусульманський світи. Навіть для непримиренних борців під зеленим стягом ісламу одіозні полчища фанатиків від шаріату стали ніби прибульцями від іншої цивілізації. Середньовіччя повернулося до країни порубаними за крадіжки руками, вкаменованими за подружню невірність жінками, публічно і жорстоко покараними за… недостатню довжину бороди, відкрите обличчя (стосується «ханум» - жінок), потяг до мистецтва чи спорту, гру в шахи, алкоголь, телебачення в оселі. Відпивши з чаші цивілізації, хто змириться з такими утисками?
Шукаючи щось позитивне, чим світ може завдячити талібам, як не дивно, один факт знайшов. Цікаву статистику наводить Вікіпедія. За останні три роки правління прорадянської маріонетки Наджибулли виробництво опіуму зросло з 1200 т. до 1970 т. Наджибулла виявився поганим борцем із наркотою.
У перід з 1992 до 1996 року при моджахедах вихід готового продукту виріс до 2200 тон. (Скільки ж це людей підсадили на наркоту?) Народ вважає опіум корисним продуктом сільського господарства, спробуйте переконати їх у зворотньому.
1996-2001 - роки правління талібів. Загальний зафіксований вал дотягнув лише до 185 тон.
Після приходу американців пішов стрімкий ріст до 6900 тон у 2009 році. Відчули смак західних цінностей? Ой, нема ідеального ладу на цьому світі!
Дозволю собі ще «пограти» статистикою. Цифри можна запрягати по різному. Головне – кінцева ідея. Попередня маніпуляція, начебто, виявила хоч одну шляхетну рису зловісного режиму. Але, взявши період 1996-2001, я випустив проміжні показники. Справа в тім, що аж до 1999 року чи не одним з головних джерел прибутків талібів була… наркоторгівля. В останній перед забороною рік вони «накосили» 4565 тон опію. Відповідно, питання: чому заборонили сіяти мак? Тому, що світ уже волав на всі заставки. Хмари гніву клубочились над білими чалмами. Гроза насувалася невідворотно. Відмова від наркоти – дипломатичний аргумент на перемовинах, позиція «йдемо назустріч один одному». Аргументище! А взагалі, коли я пускаюсь у такі глибокі роздуми, то складні взаємини між США і сучасним тероризмом дуже нагадують знаменитий вислів Тараса Бульби: «Я тебе породив, я тебе і вб’ю!». Чи не впіймають облизня?
І у найкращі часи наших ратних подвигів Кандагар не терпів фамільярности. Це у Кабулі можна було вдень відносно спокійно потинятись по дуканах (магазинчиках). Тільки не тут. Гарнізон знаний як місце висилки зальотчиків. Набідокурив воїн? А зараз його туди, де козам роги правлять – у Кандагар. По мені, так жити можна де завгодно. А якщо і на засланні утнув якусь дурню, то гірше вже не буде. Куди вже далі відправляти?
Перші враження. Що бачили мої очі? Не дуже великий, з претензією на архітектурну оригінальність міжнародний аеровокзал. Дивлюсь на фотознімок і думаю, - на що це схоже? Світлина одна – фасад. Немає відповідного порівняння. Ще знімок, з висоти - ?!!? Жодних аналогій. Таким може бути тільки Кандагарський аеровокзал. Красиво!
Вигнуті назовні чвертьколом – дев’ять еліпсоподібних високих арок. Засклені від землі догори склепіння тягнуться вглиб критим приміщенням. Складалося враження, ніби десь в уявному центрі вони мають зійтися в одну точку. Тільки коли облітаєш будівлю, видно з протилежного боку, що дахи дев’яти тунелів, знижуючись на третину висоти, не доходять і до середини радіусу. Обрізані торці так само переплетені металевим каркасом і засклені, як потойбіч. Досить своєрідно! Пасажирові авіалайнеру не кидаються в очі численні периферійні приміщення з куполоподібними дахами. Та що я пояснюю? Описати бачене важко, як всяку унікальну пам’ятку. Мало хто не знає, як виглядає сіднейський оперний театр. А хто опише словами? На що схоже? На квітку. На яку квітку? На фантастичну. Інформативно! Але всі мої враження про Кандагар – Аеропорт з повітря, аеропорт із землі. Небагато, проте глибоко. З моїх слів ви не оціните естетику зодчих, треба бачити.
Всередині приміщення чогось чекали кілька жінок під паранджами (такий собі гарем Абдули). Думаю, їм було неприємно дивитись на іноземців, схожих, як близнюки у своїх шинелях. І ми – чужинці безцеремонно дефілювали поза вікнами, зазираючи всередину і даючи свою оцінку всьому з позиції гегемонів. Позначити себе самцем і заступником Бога – це наше все, особливо тоді у радянській армії. Якщо ми сильні, значить нас повинні боятися (а казали «поважати»). А спробуй нам скажи: «Я тебе, захисника, у свою країну не кликав». Ні. Якщо ми там були, значить хтось нас кликав? Знаєте, коли я вперше відчув всіма фібрами, що серед окупантів краще не виявляти зовнішніх ознак істиних емоцій? Краще ніяких не виявляти. У 2014 році у Донецьку. Отак-о, дивлячись на афганців, нерідко ми бачили маску. Хто зна, про що думала людина під своєю маскою?
Відчуття небезпеки ширяло у повітрі. Ми вважали себе рятівниками, визволителями. Але де ті люди, яких треба було визволяти? Вони спритно змінювали маски, перетворюючись з бідних дехкан (селян-землеробів) на воїнів Аллаха і знову на селян. Сама наша присутність провокувала супротивника на агресію. Партизани ніколи не демонстрували зразок гуманности. Думка про можливий полон – найгірше, про що можна було тоді думати. Та і взагалі, хто вирішував долю військовополонених? Почасти, звичайно, самі польові командири, або вожді племен. А коли й люди з-за далекого кордону, бо вести війну на рівних із супердержавою можливо тільки за умови підтримки з боку іншої супердержави, або половини світу. Головне, щоби та половина була ворогом твого ворога. Європа тоді однозначно була ворогом совєтів, але найбільше – США, найпотужніша держава, чиї гроші цінує весь світ. А де водяться зелені гроші, там випасаються найманці – люди, єдиним фахом яких є вбивство.
Жорстокість їхня середньовічна, ненависть – найлютіша, а совість відсутня. Не милували нас, чужинців, також не жаліли і своїх. Проти лояльної до «червоної» влади частини населення застосовувались такі методи залякування, які психічно здорова людина не вигадає. Якщо ми захищали себе мінними полями, лініями оборони у військових гарнізонах, то прибічники афганських комуністів щодня і щоночі ризикували бути закатованими, спаленими, задушеними. І якась частина боєзапасу призначалась цивільним літакам національних авіакомпаній «Бахтар» і «Аріана». Хоча більша – все ж таки нам.
Вимушена прогулянка добігла кінця. Ми знову всмоктались у підігріте нутро вантажного відсіку. Стрілець сходинками поліз у хвіст і зачинився там. Йому самотньо, але маленька кабінка хоч герметизована, а наші «нерозчовгані» вуха знову скручуватимуться у трубочки на зльоті, та особливо при пікіруванні. По прямій до Шинданду приблизно 400 кілометрів. Ан-12 весело вкручувався все вище, простягаючи ліве крило до землі, а праве – у сонячні далі, чесне слово – літаючий слон. Праві ілюмінатори «не показували» нічого, крім неба. Протилежним бортом третє коло робили круглясті «зайці» сонячних променів, шпортаючись через офіцерські тулуби. Командири покровительськи споглядали на нас. Вони вже дещо пізнали і мали навчити жовторотиків елементарним істинам. Практичним навичкам навчатимуть взводні і ротні, а політпрацівники топитимуть з нас лій заради правильної орієнтації на лінію партії. Партія одна, безальтернативна, а як нас вишколили партійні гельмінти суспільства, на гострі питання доби потрібно відповідати чітко, зв’язно, переконливо. «Що ти робиш у цій країні, солдат?» Я захищаю завоювання дружнього народу, який хочуть пригнобити капіталістичні посіпаки. Десь так. Дико, але я вірив.
І ще одне, про що говорилося з піднятим догори вказівним пальчиком, ми мусили засвоїти – у цій країні не можна довіряти нікому. Наші підзахисні дустаназіз (дорогі друзі – перс.) та підступні у своєму гніві басмачі - нерідко одні й ті самі люди. Звичайний землероб роками міг обробляти свій клапоть ґрунту, чекаючи миті, коли необережний шураві занадто розслабиться і втратить пильність. Тоді він виконував свою місію так, як вважав за справедливе, та ще й заробляв на тому кілька тисяч афгані. Отже, любили ми афганських селян страшною любовію. Ой дикі! Ой затуркані! А ми самі не затуркані? Не дикі? Цілий академік Сахаров сказав прилюдно про радянсько-афганську війну як про наш злочин і став для нас… дурнем. Є у «совка» нерозгадана загадка і унікальна ментальність – не чути голосів розуму. Не кожен насмілювався різати правду при нашому соціалізмі, але розумні люди були й тоді, і багато мудрих людей. Важливо слухати і аналізувати, слухати і аналізувати. Причому не лише своїх, але й «чужих» також. Часом, на поверхню спливає така правда, від якої стає моторошно. Правда непокоїть нечисту совість.
Я уважно перечитав інтерв’ю з лідером Національного ісламського фронту Саідом Ахмадом Гелайні, записане журналістом Артемом Боровиком. Здається, у дописі відображено просту філософію патріота своєї країни. Ось деякі ключові моменти запису:
«Я вимушений був покинути Афганістан у жовтні того року, невдовзі після комуністичного перевороту. Однак ми не були задоволені справами і до приходу до влади Таракі. Я вважаю, що режим Дауда теж був нав’язаний народу. Я намагався переконати його йти нашою дорогою. На жаль, стався комуністичний переворот. Відразу стало зрозумілим, що новий лад ворожий афганському народу, його традиціям. Повстання проти устрою режиму було невідворотнім.»
Ситуація, яка наприкінці 70-х років минулого століття, як її розумів пан Гелайні, чимось нагадує непевність звичайних громадян нашої країни в останні десятиліття. На зміну одному режиму приходить інший, деякі бувають відверто антинародними. Панує політичний роздрай між різними партіями і в середині партій. Політична необізнаність населення і нездатність розрізнити підтекст порожніх обіцянок – експериментальне поле для політиків, шукачів своїх інтересів. Як на мене, велика їхня маса грається скляними пацьорками обіцянок, - це очевидно, але чомусь не для всіх. Наскільки складніша ситуація у Афганістані? - набагато складніша. Поділена за національними ознаками не на регіони – на окремі кишлаки, вона не може навіть у далекій перспективі мати єдиної національної ідеї, пошуком якої займаються наші чільники. Не можна казати, що якийсь народ живе краще, заможніше. Все відносно. Незадоволені всі верстви. У кожної нації свої володарі, хитрі, зажерливі. І тут країну починають тіпати перевороти. Нарешті, знаходиться така влада, яка зорієнтована на цінности, не властиві жодному афганському племені. Яка особа може бути компромісною для афганців? Тільки не така, як Бабрак Кармаль. Компроміс у питаннях устрою – щось неможливе при їх родо-племінній структурі. Якщо брати суспільно-політичне життя, то над усіма іншими народами пуштуни і таджики завжди домінували. І вони відстоюватимуть це на правах найчисельнішої верстви. Хіба їм думати про затертих у підніжках хазарейців? Про індусів? Про узбеків? Марксистсько-ленінські принципи на цьому ґрунті хороші тільки в теорії. Краща влада це та, яка більше обіцяє: дамо всім і все. Нова влада перемістила центр уваги з окремих родових груп на неосвіченого селюка, гнобленого за часів короля міського трударя, працівника паншерської копальні, чи нафтопромислів Мазари-Шарифу. Соціальні гасла, вкинуті у виснажені безпросвітною каторгою маси – улюблена «цукерка» комуністів. Вони не стали чекати результатів псевдодемократичних перетворень Дауда, коли він, скинувши свого брата-короля, прибрав кермо влади до своїх рук. Перша конституція, парламентські вибори – червоні політики не дали шансу проявити бодай якісь ознаки гуманізації суспільства. Країна мала такий шанс – стати на шлях оздоровлення і тоді вони стали б непотрібними.
Пан Гелайні продовжує:
«Країна розвивалася у напрямку повноцінної демократії. При королі (Захір Шаху) почався законодавчий процес, спрямований на створення багатопартійної системи в Афганістані. Але, як я вже казав, стався переворот (1973 рік) Дауда. Ви знаєте, я впевнений у тому, що то був перший крок на шляху, що у кінцевому рахунку призвів до путчу Таракі (1978 рік) і військового вторгнення (1979 рік). Дуже сумно, що Афганістан спіткала така доля. До демократії усім слід ставитись дуже обережно.»
Гелайні – один з тих, хто від початку був у жорсткій опозиції до прорадянської влади. Наврядчи його погляди відображають думку 13-16 мільйонів афганців, але мені сьогодні цікаво знати, що собі мали в голові корінні жителі країни, чинячи опір нам – окупантам? За що вони дерлися гірськими кручами, тягнучи за собою важкі кулемети, боєзапас, ракети, фугаси, міномети, безвідкатні гармати. Чи тільки за гроші вони ризикували впасти в ущелину, бути атакованими вертольотами, штурмовиками? Вони підривали трубопроводи, переходили мінні поля, вирізали активістів так званої народної влади, катували, грабували, залякували, перекуповували совість, отруювали воду. То може вони – садисти? Гелайні був не з тих, хто пробавлявся тероризмом заради грошей, чи задоволення. Він – людина з серйозною освітою, опанувавши чотири іноземні мови, маючи власний капітал, розтрачував його на боротьбу з інородною пошестю. Цікаво, як Саід Ахмад Гелайні оцінює причини того, що сталося:
«Ми не настільки наївні й злопам’ятні, щоб звинувачувати радянський народ. Бо ми й гадки не мали про підготовку рішення надіслати війська в мою країну. Але люди при владі зробили страшну помилку, яка призвела до великої трагедії… Зрозумійте, коли ми дозволили нашим офіцерам їхати у Радянський Союз і вчитись у ваших військових академіях, це означало, що ми довіряємо вашому керівництву. Але Радянський Союз зрадив нашу довіру. Радянський солдат залишив по собі погану пам’ять в Афганістані. Адже найбільші втрати були серед мирного населення. Ви, жаліючи війська, ухилялись від прямого зіткнення на полі бою, але потім розправлялись із селянами у кишлаках… Сьогодні мені не соромно дякувати американцям за надану нам військову і фінансову допомогу. Ми вимушені були прийняти її, щоб захищатись від сучасної армії. Але нехай всі пам’ятають: якщо хтось спробує встановити свій контроль над Афганістаном, ми битимемось із ним, як билися з вами.»
А виявляється, на правду можна дивитись з двох боків, з трьох, чотирьох і більше? Хоча, є чим заперечити на деякі твердження Гелайні, однак це, як у кожному спірному питанні, всякий має свою, зрозумілу йому істину. І його останні слова, хіба вони не мають підтвердження у сьогоденні? Нині діти тих, хто збивав наші літальні апарати, смалять по авіації об’єднаної коаліції. Нечисчені туристи з колишніх республік союзу, блогери екстремальних туристичних каналів, зустрічаючи моджахедів 80 років минулого століття, нерідко чують доволі таки схвальні відгуки про супротивника, тобто, про нас. Ану розберіться тепер, хто і які інтереси відстоює (-ював) в Афганістані?
Один з літераторів у погонах під час дій контингенту писав нариси про зразки афгано-радянської дружби. Він яскраво переповів, як незаможні афганці піднімають голову услід гелікоптеру і усміхнені махають руками. Життя ж не було схожим на догматичні штампи. Ну, по-перше, коли я потрапив туди у 1984 році, місцеві вже звикли до того, що у небі щось гуде, а на дорозі гуркоче. По-друге, з чого би їм за так зуби продавати? Вони залюбки подивилися б на наш літак через рамку прицілу. А так… Посмішка східної людини може приховувати люту ненависть. Посмішка не означає щиру радість. Коли наші БМП заїжджали у кишлак, старійшини теж посміхались. Але коли війська повернулись у Союз, на їх місце прийшли бійці, скажімо Гаюра. Ото було справжнє свято. Не для всіх. Прибічники порядків народно-демократичної партії Афганістану (далі НДПА), колишні помічники маріонеткових керівників потрапили у пекло помсти.
Годуючи з долоні чи не весь Афганістан, нам здавалося, що їхній обов’язок - бути вдячними за це. А вони? Вони понад дев’ять роківбезуспішно навчали нас поважати чужі цінности. Та хіба совок можна навчити? А когось на сумному прикладі совка? Принаймні, американці нашим сумним досвідом не скористались. Чим це закінчиться? Важко сказати. Ресурси США величезні. Але в успіх янкі я не вірю і не вірю в щасливу долю симпатичних афганських президентів, які ставлять на зірчасто-смугастий, не замислюючись. Помилятися – можу, а про відчуття говорю відкрито, бо досі не забув наш досвід.
Нав’язана демократія нікому не потрібна, навіть якщо вона супроводжується роздачею подарунків. Нині триває боротьба за майбутнє країни. Його по-різному тлумачать політичні опоненти. Кожна сила обіцяє прихилити небо народові, та тільки ж тягнуть за різні боки. Спробуй всіх задовольнити, а різномастні лідери просто приречені шукати підтримки всередині республіки, у населення. Інакше, що чекає Афганістан далі? Дай Бог, завершиться і ця війна. Коаліційні війська розсмокчуться по світу. Далі що? Он поруч Іран давно дратує Захід, так недалеко до нової війни. Слова, сказані паном Гелайні, сьогодні ставлять ще гостріші питання:
«Ви повинні зрозуміти, що відбулась страшна наруга над моєю країною. Виросло ціле покоління людей, котрі нічого, крім війни не знають і не бачили. Вони вміють тільки воювати. Згадайте знамениті афганські килими, якими славилася моя країна. Ще десять років тому люди вишивали на них піраміди і верблюдів. А сьогодні – лише танки, бойові літаки і бомбардувальники. Ось що сталося з моєю країною! Як багато освічених людей – істинних носіїв афганської культури – загинуло, або покинуло простори батьківщини. Виїхавши, треба повертатись, але куди? В напівзруйновану країну?»
Афганістан пручався під чоботом іноземців, відкинувши всяке поняття гуманізму. Я, як носій чобота, щодня мав право на отримання аргументованої збройної відповіді, як на землі, так і у небі. Тому пілоти робили щось неймовірне, ризикуючи звалити літак у штопор, тільки б не підставити борт під удар. Кара Немезиди то тут, то там підбивала баланс справедливости.
Підлітаючи до Шинданду багато не побачиш. Саме місто роздивитись практично неможливо, та там того міста… Аеродром винесено далеко на північ. А оскільки літак почав зниження над самим аеродромом, то більш-менш виразно побачити вдалося тільки окремі кишлаки. Місцевість не така живописна, як Кабул. Відносно невисокі гори бовваніють віддалено, надаючи простір велетенському гірському плато. Висота над рівнем моря 1000-1200 метрів. Мабуть, шиндандська авіабаза у плані безпеки найспокійніша. На всі сторони від неї відкрита місцина. Мінними полями наблизитись впритул до летовища малоймовірно. Але стовідсоткової гарантії навіть тут ніхто не давав. Зрідка траплялись обстріли і наразитись на свою порцію підігрітого металу можна було легко. Особливих афганських методів пілотування ніхто не відміняв.
Колись тут заснували і розбудували перське місто Забзевар, що у перекладі звучить як «зелені поля». Тобто, назва сама за себе промовляє – землі тут родючі. Основний сільгосппродукт – опійний мак і легші культури, багата овочева номенклатура, баштанні. Ріка влітку не висихає, зрошуючи селянські клапті. Крім того, воду качають із свердловин і є діюча система кяризів (про них я вже писав – це підземні річки з виритими на поверхню ходами). Така вона – шиндандщина, велика територія навколо міста, населеного переважно таджиками. І їхній варіант перської мови, дарі, абсолютно зрозумілий таджикам. Один народ, розведений по різних окопах через комизи людей комуністичної національности. Химерна війнуха!
Проте, офіційна мова провінції не дарі, а пушту. Її носії – пуштуни, чи як там кажуть деякі народознавці – паштуни. За звичкою я «укаю», бо ми всі так вимовляли і цей варіант, як на мене, більш знайомий всім. Багато спільного несуть в собі обидві мови. Вивчивши кілька словосполучень однією з мов, не виключено деяке порозуміння з носіями іншої. Та великодержавні амбіції, виплекані в нас системою, дозволяли сподіватись, що кожний літній негр, не кажучи про всякого задрипаного афганця, має за честь знати «вєлікій апщепанятний язик». Хай мені дарують шановні мешканці Сходу за образливі обороти, - не своє кажу. Цьому вчили в есересері, збираючи під крильце «великого брата» батрачків з усього другого і третього світів. Збирали і вчили «язику» і мовам. Трошки рідної, більше апщєпанятний, і як попало щось із набору: англійська-німецька-французька. Оце зараз можуть оскаржувати казахи або узбеки. Їм може й краще знати, але траплялися різні. Хтось рідну мову знав, а інші мови – тільки окремими словами, а дехто навпаки добре без акценту чесав по московитськи, але мав широкі прогалини у знаннях мови своєї республіки. Спілкуючись з афганцями, я дивувався: чи вони від природи поліглоти?
Якось у невеличке віконце джелалабадського кантину (напівдержавна крамниця) наш офіцер для приколу кинув пару фраз англійською. Звідти у відповідь дали решту мовою Шекспіра. Не бажаючи залишатись у боргу, покупець порився у складках мозку, відшукавши трошки французьких і німецьких речень. Щоразу він чув відповідь тією ж мовою, якою питав. Так старший лейтенант познайомився з власником диплому Празького університету (як мінімум, той володів ще й чеською).
Сутужно живуть люди шиндандщини. Віддалена провінція межує зі східними територіями Ірану. Коли заворушення погнали з країни знедолений люд, вони тисячами перетинали прозорий кордон. Бо не всі хотіли воювати. Не розуміли, за ким правда. Нова республіка може й приваблювала обіцяними золотими горами, але чи втримається вона? Та й спробуй стати під червоний прапор революції, вже завтра у твою халупу можуть прийти нічні гості з автоматами і запропонувати те, від чого важко відмовитись. Плоди агітації розгледіти важче, ніж відчути холодне лезо під горлом. У хаті стоятиме дитячий і жіночий рев, тектиме юшка з носа, можливо, щось відріжуть з живого тіла, можливо – розпорють живіт і набьють туди землі. Це так, щоб іншим не кортіло. Війна не робиться у білих рукавичках. Або ти ідейний до кінця, або шукаєш компромісів. Можна не пхатись у гори, а служити моджахедам у кишлаку. Там міну підклав, там викрав зброю, або влучивши момент, дав по голові необережному шураві, та й у банду. Траплялося командирам викупляти своїх солдатиків через старійшин за гроші, за ту ж таки зброю. Не за мисливські рушниці, звичайно.
По яких тільки країнах Сходу не «паслися» афганці, яким вдалося вислизнути з країни. Після оголошення політики примирення у 1986 році пішла зворотна хвиля реемігрантів. Якщо брати в цілому, ідея влади провалилася, але я бачив відкат з-за кордону на власні очі. Дев’яноста кілометрами північніше гератський цивільний аеропорт пропускав потоки зусиллями авіакомпанії «Бахтар» - внутрішні рейси. На шиндандському летовищі бахтарівських літаків я не спостерігав. Військова база слугувала цілям матеріального забезпечення військ. Та все ж, частину тих, хто повертався до своїх провінцій, перевозили нашими Іл-76 за принципом «скільки влізе».
Шиндандська авіабаза, за рідкісним винятком, приймала тільки військові літаки. З цивільних найчастіше над аеродромом кружляла «кочерга» Іл-18, так званий відпускник. Зрідка прилітав аерофлотівський Ту-154. Посадкова смуга там доволі довга. Підліт до неї, з точки зору пілотажу, не складний. Були б спокійні часи, то й новачок припечатав би свого крилатого як квочку на гніздо. Однак, попасти з крутого віражу – завдання хіба що для янголів. Людям властиво помилятись, зате їм можна менше платити. Тому нашими літаками керували люди.
Цивільний Ту-154 погожого дня просто спадав з неба, закручуючи машину у протизенітну «коробочку». Приємно дивитись на рідкісного урочистого птаха, бачити його блискуче сяйво над головами солдатів. Солдати ностальгували за рідною домівкою втричі чутливіше, коли тушка залітала до Шинданду. Я дивився, як пілоти працюють рулями, виводячи машину на пряму. Виводили і не попали. Літак пройшов зависоко над торцем смуги. Дали по газах і лайнер пішов в набір на друге коло. Хтось казав, що кожен третій пасажир боїться літати. Хотілося вірити, що на тому борту були лише відважні люди. Йти на друге коло над Афганістаном? Вдень? Бр-р-р!
Іноді я вірив, що шиндандський гарнізон – тиха ріка, життя у якому не піддається небезпеці. Он скільки малих і великих літальних апаратів піднімалося за день і всі їхні посадки не були останніми, а, як кажуть льотчики – крайніми. І це було майже правдою. Поодинокі випадки - не те, про що хотіли б читати цінителі баталістики. Їм би страху побільше, полум’я, обстрілів. Ні, я не переобтяжуватиму цим, адже не люблю зловживати гарячими темами заради ефекту. Але дещо розповім з того, що сталося на моїй пам’яті, на моїх очах.
Два випадки, коли господарі країни наводили у ній свій лад, збадьоривши нічну охорону, аеродромні служби, органи безпеки і розвідку. 13 червня 1985 року гарнізон прокинувся від вибухів. Навіть не від самих вибухів. Звикнувши до нічних «салютів», нормальний солдат спить яко дитя коли гатять танкові гармати, ревуть «Гради», ляпотить десь легка зброя… Нас збудили чергові, котрим випало чергувати тієї ночі у наряді.
Якісь нехарактерні вибухи долинали здалеку і нам загрози не віщували, але цікавість перемогла глибокий сон. Не було у розривах ритмічності, яку задають пакети «градів», а навпаки, якась хаотичність і відчутна потужність. Як кажуть, все те, тільки щось не те. Багато хто повиходив з модулів. На Захід від частини, там де розташована авіабаза, небеса розцвічувала заґрава. Напевно не можна було сказати, що то горить. Медсанбат? Кишлачок? Інші дрібні об’єкти? Масштабність пожежі схиляла думку до того, що палає все-таки на території аеродрому. На ранок солдатська усна пошта донесла перші звістки про нічну диверсію.
Вояків афганського полку підкупили серйозні люди, що вдень ховалися по норах. Чи то добровільно (чому б ні?), чи то під примусом, шість літаків Су-7Б і сім Міг-21МФ, які належали ВПС ДРА, акуратно замінували. Ото був їх останній груповий політ: крила окремо, колеса окремо. Дюраль літав, як чайки над морем. Тринадцять бойових машин із залишками палива, зарядами катапультних крісел. І під їхніми крилами були навішені блоки некерованих авіаракет – по 32 штуки на одиницю. Все це дуже швидко перетворилось на пекельне згарище. Важко уявити свято, влаштоване моджахедами наступного дня: баяни рвали десятками.
Дорогою до наших вух чутки приросли подробицями, які краще опустити. Тепер вже важко відділити криштальну правду від домішок. Для прикладу, вже у перший день по події казали, ніби заміновано було 30 винищувачів. Тобто, прибрехали вдвоє. Знищення такої кількости літаків за один раз – унікальний успіх контрреволюціонерів. Вони дуже потерпали від авіаударів. Значить, хтось зумів прославитися, а наш комдив Касперович наступного ранку у компанії з фотографом неслабо бідкався серед розкиданих уламків. В їхнії особистих архівах збереглись пам’ятні знімки наслідків диверсії. Подібне більше не повторювалось ніде і ніколи. Регулярні обстріли аеродромів Кандагар, Баграм, Джелалабад, вибух у Кабульському міжнародному аеропорту у сукупності не дали такого ефекту, як одна шиндандська операція. Єдина втішна обставина – обійшлося без людських втрат, що мене досі щиро дивує.
Значно глибший особистий слід завдала інша трагедія – загибель лише однієї людини разом із крилатою машиною. Я хочу акцентувати увагу на цінности окремо взятого життя, тому не кажу про масові втрати, про переповнений домовинами «Чорний тюльпан». От зрозумійте про що пишу: був собі офіцер. Я не знав і ніколи не зустрічав його, але… 23 липня 1985 року ввечері він розганяв свій Міг-23МЛД, сподіваючись за годину побачити родину ТАМ, за річкою. Виліт не бойовий, без бомбових підвісок. Вдень літаки 905-го авіаполку перелетіли на територію союзу у Талди-Курган. Двоє затрималися. На МіГу майора Чегодаєва відмовив турбостартер. За кілька годин винищувач полагодили. Пілотам дали добро летіти додому. Додому – вагома подія, коли відчуваєш розірвані пута і готовий чесати навіть голодним, аби швидше. Відірвавшись від смуги, не пішли лівим розворотом по «коробочці», а рвонули навпростець «городами», бо той, хто думкою бачить двері своєї хати, трошки втрачає дар здорового глузду.
Я милувався кожним літаком у небі і того разу бачив два винищувачі з прибраними шасі, але ще доволі низько. Ведучий вів літак, не міняючи курсу. За ним підлеглий – майор Чегодаєв. Кілька секунд вони йшли у наборі парою на форсажі. Раптом другий МіГ каменем звалився донизу, сховався за обрієм і … чорний гриб вибуху. До слуху донісся хлопок і все. Реакції льотчика вистачило смикнути ручку катапульти, та забракло висоти, купол парашуту не розкрився. Ставши очевидцем катастрофи, я не знав причини падіння. Гуркіт реактивних двигунів заглушив важке туркотіння ДШК. Тому, як версію, я висував попадання літака у супутній струмінь ведучого. То, виходить, вправний був кулеметник, який зумів зрізати невеличкий швидкий винищувач. А може й він здивувався, побачивши результат роботи? Одна справа поцілити у транспортний тихохід, а інша – вполювати МіГа у чистім полі. До того ж, це набагато ризикованіше. Зухвалість і вдача, замішані на ненависті, робили можливими чудеса.
Так от, людина у кабіні бойової машини, від реву якої вже можна увійти в ступор, ще по цей бік кордону, але сім’я чекає за кілька десятків хвилин льоту. Рядовий виліт. В ньому вся надія на повернення до великого світу, скріпленого десятками родинних ниток. Тут він – бойовий льотчик, там – чоловік, батько, син, брат, друг, товариш, сусід. Однією кулеметною чергою розірвано плетиво складних стосунків. Кулі рикошетом вдарили по душах у далекому Талди-Кургані, залишивши тільки половину життя овдовілій жінці, половину батьківської ласки безбатченкам. Пішли гуляти союзом посмертні телеграми: «Ваш син…», «Ваш брат…». Ударна хвиля сколихнула гарнізони, увійшла до школи, де колишній учень Вітя Чегодаєв мріяв про небо. Подивіться на масштаби катастрофи, заподіяні однією смертю, і тільки тоді помножте на тисячі інших душ, полеглих невідомо за що.
Навіть великі трагедії усвідомлюються зблизька. Коли горе стукає у сусідські двері, а голосіння доноситься знадвору, скупа статистика наповнюється глибоким змістом. І не багато ж потрібно зусиль – однією кулею руйнувати цілі світи, – світи, роками облаштовані у душах. Жила людина, жили і її мрії, емоції, думки, якими вона полонила чиєсь серце. Враз нічого не стало, як написано: «вийде дух його і він до своєї землі повертається, того дня його задуми гинуть!», Псалом 145:4. Після трагедії можна тисячу разів повторювати: «Він помер недаремно». А ви знаєте, на тій війні ми помирали даремно. Навіть звершуючи подвиги. Та війна була злочином з нашого боку.
Неможливо порахувати, у скільки разів помножується з кожною насильницькою смертю одиниця жадоби помсти. Відмотати куделю подій до самого початку неможливо. Перший винуватець ніколи не стане відомим. За чиїм пострілом розпочалася перестрілка? Після якого слова пролунав постріл? Яка думка спровокувала вороже слово? Ні, не у кулі, а у думці, в бажанні бере початок зло. Така зіпсована природа homo sapiens – постійно йому не вистачає благословень, тому сильний утискає слабшого нігтем. Невдоволення в одних випадках веде до розвитку, в іншому до агресії. Історія Землі не знає періодів, коли не чинилося насильство. Протистояння різних рівнів виховання і больового порогу до кінця вводитиме людство у смертельні протистояння. Слабший братиме кийка, а той – рушницю, або якось інакше. Безкінечна бійня триватиме. Якщо ви не вірите біблійним пророцтвам, тоді причин для втіхи мало, але я записую тільки спогади, а не богословський трактат.
Не так давно мій молодший товариш висловив слушну думку і вона, як мені здалося, незабаром домінуватиме серед українців. Ми якраз проходили повз пам’ятник, встановлений воїнам-інтернаціоналістам, тож приятель не втримався, щоб не засвідчити обурення з приводу вшанування окупантів чужих країн. Він сказав, а поруч знаходився я – колишній окупант в Афганістані. Дорогі мої, ви-то самі знаєте, на чиєму боці правда? Спитаю по-дитячому: ви за кого? За радянських бійців? За душманів? Може за тодішню афганську владу? Можете не відповідати, якщо ви не в темі. Ми – безпосередні виконавці наказів не маємо абсолютної згоди між собою. Це за умови давно засудженої суспільством (більшістю) комуністичної системи, плюс ідеології, методів міжнародної політики і ведення бойових дій. Чимдалі, тим менший відсоток людей, які взагалі колись формували власну думку щодо радянсько-афганської війни. А питання розраховані не на широку публіку. Для середньостатистичного громадянина потрібна підводка здалеку, як от: ти хотів би, щоб ініціативні люди, які вважають себе демократичними і свідомими, увірвалися до твоєї оселі і навчили тебе достойному життю?
Іноді ворога треба бачити у дзеркалі, а його шукають у сусідньому дворі, за далеким кордоном. Кожен вважає – це не я. Але, кажу ще раз, зло починається не з вибитого у бійці зуба. Бажання краще розпорядитимя власністю сусіда повинно стривожити. Якщо у 18 років я готовий був іти і вчити, проживши ще двічи по 18 років, я постійно шукаю можливості вчитися. Навчаючись, питаю себе: чому тоді я спокійно носив заряджену і готову до бою зброю і не замислювався, хто знаходиться по той бік нашої ідеології? Хто мені особисто, або моїй країні загрожував і хто хотів вигнати мене з моєї землі? Як тисячі солдатів стають убивцями, співіснуючи зі своєю совістю? Виникає багато питань, на які важко відповісти. Я шукатиму відповідь, знаючи, що та моя війна нікому не була потрібна мені.
Чорні вісники
Скільки себе пам’ятаю, у роки навчання нам ніколи не натякали, що ментальність народів може бути різною. Термін «ментальність» був незнайомим. Я щиро вважав радянську людину ідейним типом, без ознак національної приналежности. Круто було народитися не українцем, грузином, естонцем…, а радянською, до мозку кісток, людиною. Дивно, але у своєму одногрупнику Ідаяті Ахметові я бачив азербайджанця, а не хомо совєтікус. Ідаят важко сприймав інформацію на парах, його рідною мовою була азербайджанська. Армія добивала міф про спільність совєтікусів в усіх можливих аспектах існування. На місці мертвого ідеологічного міфу закріпилося питання: для чого ми живемо в одній мега-країні і чіпляємося за наші скрепи так вітчайдушно, що аж переконали себе у «нєрушимасті» союзу? Ми – радикально різні. Більш того, мій батько, повернувшись з Північного Кавказу, сказав: «Там немає радянської влади». У мене тоді волосся стало дибки: «Як-к не-немає?. А що є?» І тут в армії гине рядовий з Осетії, приміром. Ніхто з офіцерів не хоче супроводжувати тіло рідним полеглого. Чому? Не здогадуєтесь? А хто гарантуватиме повернення офіцера живим назад, на війну? Е-е-е, панове! Різниця величезна між тим, куди везти: до українців у Полтаву, чи до Мінеральних Вод на Кавказ. У нас обнімуть, назвуть синком замість втраченого сина, молитимуться, щоб вижив на війні і повернувся, не забуваючи стареньких. Кавказці не сприймають поганих вісників. Азійці – також. У них інша мораль, якщо не розумієте слова «менталітет». Тому у наших п’ятнадцяти республіках радянського союзу, як мінімум, існували менталітети п’ятнадцяти типів. Насправді їх було більше, враховуючи багатонаціональність кожної окремої республіки. А на всій землі тих правд тисячі тисяч.
Я по білому заздрю товстошкірим. Що не трапиться, вони у доброму гуморі, моральний стан в тонусі. Бувало, людині будь-що потрібно на кілька днів до союзу. Завдання не з легких. Та раптом йому пощастило досягнути статусу кадрового військового, додаткові можливості на війні можуть зненацька оформитися. Спираючись на недоведену статистику, можна приблизно порахувати кількість додаткових оказій. Беру по мінімуму. Скажімо, з кінця 1979 року до початку 1989 найбезглуздіша у світі армія втратила безповоротно в Афганістані 13 300 осіб. П’ятизначне число означає, що така точно кількість прапорщиків і офіцерів виїжджали до радянського союзу супроводжувати тіла. Середній показник – 4 тіла за добу. Повірте, я не моделюю сценарій, а розповідаю, як іноді, знаючи нагальну потребу підлеглого, начальник, користуючись випадком, відправляв його супровідником з подальшою можливістю на кілька днів зробити гак додому або куди йому припікає. Я ж вважаю за щастя ніколи не бути відповідальним за доставку полеглого його родичам. Моя натура занадто тонка для подібної психологічної травми. Легше погодитися стати пасажиром «чорного тюльпана» (борта, які розвозили вбитих за місцем поховання), лежачи у ящику, ніж ото… Теж погано сказав, але супропідником – ні! На те існує не тільки причина, означена у попередньому абзаці. Просто я такий, різного всякого бачив, але не до всього ще готовий.
Найстрашніше, коли людина готується зустрітися з непідробним горем. І нехай навіть бої забирали друзів – це ще не та по силі втрата для бійця, якому боліло раз і два, і, напевно, болітиме ще. Друг переживе гіркоту не так, як мама, інакше, ніж дружина, дитина. Осібно стоїть чорний вісник – експедитор вантажу «200». Він постане перед запитальними поглядами рідні і прощаючись у їхньому колі, вдруге складе характеристику полеглому під голосіння жінок. Від вісника чекають слова, не тремтливої промови уповноваженого від військкомату. Лякрімозними тонами там не відбутися. Рідня хоче правди. А якщо правда така, якої не можна казати? Два останні роки в Афгані я дуже близько знаходився до інформації про причини загибелі. Якщо чесно, у чверті, або й більшій кількості випадків, я не хотів би бути джерелом правди. Не всі полягли під перехресним вогнем, не кожен до останнього набою захищав відхід побратимів. Стоп! Який відхід? Наші не відступають! Тому я заздрю товштошкірим і зовсім не заздрю лірикам, типу себе. Та війна тисячі три-чотири супровідників змусила бути брехунами. Що вдієш? Кожна родина, втративши безповоротно свого рідного, хоче називати його героєм. Якби ви могли уявити, скількох негідників, дурнів і навіть злочинців радянська окупація зробила героями посмертно! Я й сам слабо уявляю, але то – факт.
Без сумніву, гуманною була практика, коли після похоронних заходів супровідник мав кілька вільних днів для психологічної реабілітації у колі своєї родини. Відрядження виписувалися з необхідним запасом, виходила невеличка відпустка, а опісля людина поверталася на війну під вагою, так би мовити, не звичайних вражень. Переді мною таких пройшли десятки, а запам’ятав назавжди тільки одного, молодого командира штурмового вертольота В. Хрустальова. Чи то його прозоре чисте прізвище зробило таку послугу пам’яті, чи його льотна професія, хто зна? У квітні 1986 рокі капітан вивозив тіло одного із загиблих на бойовій операції. Їх було чи шестеро, чи восьмеро, а може більше – всі стовідсотково бойові втрати. Всі інші супровідники тіл просто зникли з пам’яті, а цього я роздивлявся: золоті крильця у блакитних петличках, розум в очах (яким ще міг бути льотчик?). Не такому «консерви» у страшних цинках возити. Напевно, на парадному мундирі було просторо для майбутніх орденів. І він би точно мав, якби того ж року, 26 травня, штурмуючи зенітну позицію, не напоровся на зустрічну чергу. Згорів у розбитій машині капітан, а через дві години помер льотчик-оператор лейтенант Леоненко –весь екіпаж Мі-24. Моє серце йокнуло, коли я побачив знайоме прізвище у скорботному списку. Хтось знову повіз безмовних пасажирів «Чорного тюльпану», добираючи потрібні слова, мішаючи до купи правду і неправду, аби лишити хорошу пам’ять по людині. До того більш нічого не додаси, книгу діянь закрито.
ID:
897425
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Поема
ТЕМАТИКА: Воєнна лірика
дата надходження: 07.12.2020 07:43:08
© дата внесення змiн: 07.12.2020 07:43:08
автор: Ігор Рубцов
Вкажіть причину вашої скарги
|
