Дідуся вже немає 13 років, а бабусі нестало 8 років тому. Але я досі багато чого пам’ятаю із тих часів, коли вони ще були живі. Я пам’ятаю як бабуся насипала мені їсти у маленьку керамічну тарілку із коричневим ободочком, давала велику важку вилку із довгими зубчиками і білою пластиковою ручкою, і наливала мелісовий солодкий чай у маленьку емальовану чашечку жовтого кольору. А коли я сідала до столу і матляла ногами, бабуся казала: «Не гойдай чортика, бідна будеш». Напевно, у чомусь бабуля була права…
А ще я пам’ятаю горіхову пасту, яку завжди собі робив дідусь. Він сідав на поріжок літньої кухні, бив горіхи до колодки, а потім діставав маленьку пластикову кавомолку, закидав до неї свіжі ядра горіхів і молов їх, натискаючи зверху на кришку. Ще не встигав дідусь відкрити кавомолку як я вже чула той запах блаженний… Я і зараз його чую… Той смак – композиція з емоцій і відчуттів, його не передати. Ще, бувало, дідусь додавав до цієї пасти мед і вона із терпкувато-гіркуватої перетворювалась у солодкувату.
Я пам’ятаю як гралася у садку рамками для вуликів і «скакала» на козлі для дрів. Пам’ятаю як збирала яблука і виноград. Я пам’ятаю ту частину садка, де була яма і я боялася туди ходити. Та що там тоді, я і зараз боюся…
Я маю багато спогадів із дитинства і намагаюся тримати їх у собі, часом виливаю на папір, а згодом просто розповідатиму дітям.
