Країна як барак, навкіл суцільний морок,
А над бараком тим салюти і пейзаж,
І десь серед своїх сховався тихий ворог,
Що душу і вірші бере на абордаж ….
Хтось думає, що це пішло, давно забулось,
Повторює чужі привабливі слова,
Насправді тут нічого не відбулось,
Все та ж у каземати замкнута душа …
Голодний пес – людської крові вітер
Вислужується аж трясеться ремінець,
Покладені нещиро щедро квіти
А той, хто там кричить, лиш клоун. Не борець.
Чи може час під це підлаштуватись,
Але ж недобре, пробирає до кісток,
Та й удаванням остогидло гратись,
Немов життя складаєш у мішок …
Чи може знову злі казахські зими,
Це вже століттями як вирок чи затор,
Так довго серед пломеню і диму,
Що за безглуздий нелюдський повтор …
Хтось ходить в темряві , несе свічку єдину,
Колись він думав: я шукаю так людину,
А тут народ цілий блукає в власній хаті,
Питається в чужинців: як тут стати …
Тому й пісні такі, немов печаль безмежна,
І дивиться душа у даль бентежна,
Їй б з каземату вирватись у світ,
А все ввижається печера, грати, лід …
А їй би просто вірити навчитись,
Що саме нам тут видертись, злетіти,
Що наші ноти це лише зачин,
Там далі ... не буде для розпачу причин …
* фото з вітчизняного фільму "Червоний"