Де ти, співець народних дум?
Де ти, старий оповідач?
В сліпих очах великий сум
Не міг розгледіти... Пробач!
Як на Тарасовій горі
Ти їв черствий окраєць хліба,
Я з сорому дитячого горів:
Якого дідуган цей штибу?..
Коли ж твої мозолясті пучки
Торкались струн сріблястих,
Неначе розхвильовані річки
Збирались з неба впасти!
І голос, голос незабутній
Потужним тембром рвався ввись.
Змовкали вражено присутні,
Точнісінько як козаки колись.
Читалась шана на обличчях,
Збігали сльози по щоках.
Країни нашої величчя
Відроджувалось, згублене в віках.
Тоді не тільки я, й дорослі
Не розуміли істинних причин,
Чому стежини до минулого зарослі,
Чий це, в кінці кінців, почин.
Ми слухали твій спів натхненний,
Затамувавши подих; водночас
Пишались надбанням злиденним -
Нав'язаною рівністю для нас.
Де ти, кобзар, собі знайшов
Останній прихисток печальний?
Прийду, складу під твій покров
Віршів рядок прощальний.
