Вона і син – сім’я маленька –
В любові-злагоді жили.
Була й за батька йому ненька.
Гніздо удвох собі звели.
Хоч у багатстві не купались,
Не пасли й задніх поміж всіх,
За всяке діло вони брались,
Вважали: лінуватись – гріх.
Заробітчанин він – так склалось –
Вона ж, хоч вдома, – волонтер.
В ФБ із «ватою» змагалась.
Їй спасти не давав етер:
Щоденно слухала новини.
І чув її молитву Бог:
«Врятуй синів. Вони ж не винні.
Мета їх – воля і любов!»
Якось у день ясний, весняний
Пташина стукнула в вікно…
«Синочку повертатись рано, –
Схопилась думка, – не все дно!»
Ще від бабусі вона знала:
До звістки той пташиний стук…
Тоді її вже розпізнала,
Коли взяла повістку з рук.
Синок! Дитя її єдине…
Завжди надією їй був.
Для неї він – то вся родина.
«Повістка?! Накладу «табу»,
Адже Донбас горить-палає…
Там діти гинуть… Ще чужі…»
Чи говорить йому – не знає.
За сина страх сидить в душі…
Між ними – сотні кілометрів…
Як буть з повісткою – не зна.
Сидить в задумі, напівмертва,
Забрала сили новина…
Зробити вибір вона має
Між Україною й синком,
Хоч зла на долю не тримає:
Він славним виріс козаком.
Повзла повільно ніч до ранку,
Домалювала зморшок ще…
Стояла жінка вже на ганку,
Затиснувши у серці щем,
До сина впевнено дзвонила,
Щоб новину цю сповістить.
Душа її уже не нила –
Свій хрест із ним буде нести
Отам, де жарко, де руїни,
Де йде сьогодні боротьба.
Вона донька теж України
І не зовсім іще слаба
Про це ще не сказала сину:
Дарма не хтіла хвилювать.
За землю, волю й небо синє
Удвох поїдуть воювать.
І поки син прибув додому,
Зібрала одяг, харч дрібний.
Забувши про роки і втому,
В обійми кинулись війни.
26.05.2020.
Ганна Верес (Демиденко).