Алан ще з самого дитинства не долюблював та соромився свого батька! Не тому що він завжди жив з ним!
А зовсім через інше... Юнакова мама ще кільканадцять років тому поїхала з незнанних причин за
кордон... І спочатку ледь не щотижня висилала кошти, переживала, дзвонила... А потім якось раптом
написала по електронні пошті: Що все! В неї друга вже сімя, і щоб образи не тримали, вона більше
не висилатиме передачі й кошти... Вона тепер вдруге щаслива...
Алан дуже часто сумував з цього приводу... Він б краще жив з нею, аніж з ним... Тому що дуже
вже соромився свого батька... Через те що батькове обличчя та ледь не половина тіла, було все в
великих шрамах. Руки й ноги ховалися під одягом, а обличчя було й справді вже таке, що страшно було
й подивитись...
Якось батько хотів сходити разом в магазин за продуктими та син вже вкотре вигадав нову причину...
Інколи й сьмішну, щоб лиш не йти з ним за покупками... Та не появлятись з татом взагалі на людях.
Коли прийшла неділя, батько пішов швидше щоб не дивитись футбол стоячи. Та коли сидів на трибунах
побачив Алана що йшов повз огорожу, й хоч знаючи синову реакцію він све одно пропонував:
- Біля мене є вільне місце, Алене! сідай! І для друзів теж знайдется! Я сподівався що ти прийдеш.
Та хлопець вдав що це звертання не до нього! А батько був би радий почути: Привіт!... Йому цього
булоб досить, більше він не просить... Ато в домівці майже не спілкуются а сьогодні навіть не
вітались... Мама як була трохи контроль тримала, а поїхала і все... Алан курив, пив, а добрий батько
все переживав... Молився й захищав, що то не Алан і не його друзі розмальвують підїзди...
Одного разу хлопець так набрався що дозволив собі батька ображати різними словами нецензури, і
потім взагалі пішов сердито грюкнувши дверми із дому... та незважаючи на те люблячий батько днями
та ночами "бродив" шукаючи його повсюди, але ці походеньки були на жаль марними... Алан звязавшись
із новою компанією затьмарив собі розум, й жив в підвалі з тими хто за різних то причин є бездомними!
Ці "нові друзі" не приховували своїх здивувань: Чому, той теплу затишну квартиру й ліжко з матрацом
хлопець проміняв відверто на ніщо!...
Минуло кілька днів, запаси закінчились й хотілось дуже кусень хліба, від тютюну відверто не поправишся...
І Алан в пошуку поживи мимохідь проходив повз свій дім. Та із "пліток" сусідів одним вухом почув знайому
фамілію, і зрозумів що це не про нього а про його батька, сусіди говорили що старенький дуже захворів!
На серці в сина від почутого несподівано прокинулася така "колюча" жалість...
- Він дбав про мене, а я це не цінував... Стоячи біля свого дому дивившись на вікно 18-тої квартири
враз заплакав син... Й тоді вперше за тиждень він знову відчинив знайомі двері! І саме найприкріше те,
що ці "плітки однопідїздївців" виявились правдою. В дома квартира пустувала, не було в ній нікого...
А на кухонному столі лежав очікувавший Аланових очей та рук лист. Це почерк батька...
- Синку, якщо ти повернувся. То прости мені! Що я своєю присутністю тебе принижав. Я вже старішшаю
та здоровя почало підводити. Я хотів тобі сказати, що коли ми ще жили у селі, недлечко біля лісу.
У той лісок занадились вовки, від них спасу не було... А ти побіг із сусідським хлопчаком біля нього на
санчатах кататись. Побачивши мале вовченя ти подумав що то собака... Ти гладив його, хотів бавитись з ним.
Синку, твій товариш поїхав з гірки в низ, а на тебе накинулись два вовки... Ти прости мені, старому! Що ми
живем без телевізора без холодильника... Я все що мав, продавали з мамою щоб заплатити лікарям за ліки на
операцію... В тебе було зараження крові, я продав всі свої лахи, лиш шоб тебе спасти... Я все віддав і
найголовныше для тебе, я віддав тобі свою шкіру, щоб в тебе була гарна зовнішність! І Милосердний Бог поміг!
Пробач що дратував тебе...
З повагою твій батько!
Алан впавши на коліна дуже сильно плакав... Він не думав, вже про їжу чи про ще щось... Його синівське серце
наче на шматки розривалось! Він лиш кричав:
- Батьку... батьку... батьку...
Йому на те що він вже три дня нічого не їв було начхати, він біг а сльози заливави очі... Не чув нічого ні
шуму ні машин ні насьміхань... Забіг без пропуску в палату, дуже зрадів побачивши живого батька!
- Пробач мені будьласка... Татуууу... - впав на коліна і цілував руки старенького - живи живи! Не помирай...
- Я все зроблю, Я піду на роботу, я кину пити! Я змінюся, я зароблю стільки грошей стільки потрібно щоб тебе
звідси виписали! Адже я тобі зобовязаний життям! Ти мій самий кращий та самий найщедрішший батько!...
Дуже гарно Ви, Володимире, описали сімейну ситуацію, без сліз не можна було читати. Але вибачте за зауваження: перечитайте самі і виправте помилки, які допустили можливо від хвилювання...
Не можливо втримати сліз. Дуже часто діти не цінять батьківських зусиль.
Почуття вдячності не існує, воно втрачене, ще першими людьми, які не проявили його до Бога
