Губилась стежка в полинах,
Що від журби, мов посивіли,
Ген-ген синіла далина,
Жита навколо половіли.
Аж ось і край мого села,
Такий близький і серцю рідний,
Раптово душу звеселя
Гніздо лелече, заповідне.
А он – три сонця над селом –
То церква з диво-куполами,
Ще й кожен – з рятівним хрестом,
І дзвін полився над полями.
Я, мов окрилена, лечу
Вже не по стежці – по городу –
Додому… хочу знов почуть
Матусі голос – голос роду.
Та ні!.. Город не наш, таки,
І двір не той і навіть хата.
Роки даються узнаки,
Хоч можна все це ще впізнати.
Я до криниці підійшла,
Води у жмені зачерпнула,
Знов силу у собі знайшла
Й до церкви мовчки повернула.
Бач, куди стежка привела,
А далі – цвинтар, там могили
Моїх близьких, людей села,
Тих, хто помер і хто загинув.
Вклонюся цим святим місцям,
Бо, чи вернуся ще, - не знаю.
Та стежка в полинах оця
Чомусь постійно серце крає.
18.06.2012.
Ганна Верес (Демиденко).
Ваша стежка Ганнусю пролягла і через моє серце.
Зачепило за саме живе, за оте святе в наших душах.
Забираю в обране щоб перечитувати ще і ще.
Спасибі за оте найсвятіше.
Дякую Вам щиро за такі душевні слова, якими Ви щедро нагороджуєте щоразу і мене, і інших членів нашого клубу. Нам пощастило, що Ви є серед нас! Добра Вам, миру, сонця і тепла, і Божого благословіння, друже!
