Забирають усе, що тобі не належить,
Сльози, правду, ім’я…Та хіба ж це твоє?
Потрапляєш у пастку – у псевдобезмежність,
Відчиняй вікна й двері, ключі в тебе є.
За тобою стоять незруйновані хмари,
Намальовані небом під звуки дощу.
А той дощ…У дитинстві він ким себе марив?
Непомітно прийшов, непомітно ущух.
Розливається щастя, час повені близько,
Пролетять над землею чужі журавлі.
Ні до чого не змушує спільна колиска,
Бо не знаєш, ким виростуть діти малі.
