Стук у вікно перервав роздуми. Я опустив скло – років тридцяти неголений чоловічина.
- Командире, в район ринку скільки?
- П’ятдесят.
- Поїхали?
- Поїхали…
Двигун мого «Гольфа» замуркотів, як задоволений кіт.
Ну… може й не зовсім вже аж так задоволено він муркотів, той кіт, об’ємом одна ціла вісім десятих літра. На прогазовках вухо вловлювало ледь чутне неприємне цокотіння – компенсатори. Настрій підупав. Ще кілька секунд тому я набрав, було, повітря в легені, щоб зав’язати розмову з пасажиром, а тепер – мовчки видихнув його. Скрушне зітхання, зрозуміле лише мені. Цокання гідрокомпенсатора – це, звичайно, не трагедія, але… Ну, капець! Я вже уявив свої руки в мастилі, збиті фаланги (ну, от не можу я працювати в рукавичках, НЕ МО-ЖУ!) і якусь підлу гайку або болт, єдину (чи єдиного) із півтора-двох десятків, які ніфіга не хочуть відкручуватися. Воно, звичайно, можна заскочити на СТО, але… Ой, блін… Я сам працював якийсь час на СТО! Я дуже добре знаю, як працюють на СТО! Там же ніхто ніц не тямить зробити до пуття, а якщо тямить, то не хоче. Гасло працівників СТО дуже гарно сформулював колись мій напарник, Серьога з Луганська: « Пабольше би такіх лахов», клієнтів, себто, які ні в зуб ногою в техніці. От, що цікаво, Серьога зажив слави невкохатись якого майстра, хоча... Зі своєю машиною я його на самоті не залишив би. Ні, руки в нього ростуть, звідки треба і «заточені» добре. Він і справді «шаристий» майстер. Просто мізки в Серьоги «заточені» на різного роду «схематози». Замість якісного мастила ллється якась бурда зі смородом оліфи(аби змащувало), а якісне – продається сусідам-знайомим-друзям. «Заміна фільтра» лише зветься заміною, бо його ніхто й не міняє. Ай… Не лише ж Серьога – майже всі так роблять. Інколи з машин знімаються якісні запчастини і ставиться якась «фабула», ай… Таке…
Тож – збиті пальці і «прОклятий» болт або гайка…
Мабуть, я застогнав вголос та ще й заскреготів зубами, бо раптом почув пасажирове:
- З вами все гаразд?
- Зі мною-то якраз все гаразд…
- А що не так?
- Для вас – все. Ось ринок, де вам зупинити?
- Поближче до трамвайної зупинки.
- Все. Готово.
- Дякую.
- Щасти…
Машина знову в «кишені» парковки, знову короткий стук у вікно – автовокзал.
Парковка.
Стук – Меморіал Визволення.
Розворот.
Помах руки «голосувальника» - центр.
Парковка.
Стук – «Феріде».
Мій звичайний і звичний день, такий, як і тища мільйонів попередніх і тища мільйонів прийдешніх днів ФОПа – таксиста.
По ночах не працюю – всіх грошей не заробиш та і…
Ні, звичайно, під сидінням – бита, а в кишені – балончик «Терену» (є знайомі менти) і кастет, але… Від удавки на шиї то слабка поміч. Було пару прецедентів, але гасив їх ще на стоянці, не садовлячи ще пасажирів у салон. «Стрьомні» пасажири вгадуються одразу – по манері ходити, розмовляти, жестикуляції.
Коли на одній шальці терезів – зайва сотня-друга, а на іншій – дурникування із Сан Саничем і вологі Наталчині губи на моїй щоці, то я вибираю друге.
Обід. «Хот-дог» і кава. В обід мені більшого не треба. «Хот-дог» без салату, лише булка, сосиска і гірчиця. Інших «наповнювачів» терпіти не можу. Перекусив і – Центр, ринок, Старе місто… Все - те ж, все – те ж… І кожна прогазовка з тим цокотінням – ніби серпом по моїх ніжних тестикулах. Це натура така – я вже вслухатимусь в нього, допоки не перемкнусь на щось інше. А зараз ні про що більше думати не можу. А коли перемкнусь і на що? ХЗ…
Отак, приїду понурий додому, ліниво колупатиму виделкою вечерю, аж поки на натраплю очима на запитальний Наталчин погляд.
- Щось трапилось?
- Ай… Компенсатори цокотять…
- А що то таке? Це щось серйозне?
- Та… Не те, щоб серйозне, дрібниця, але…
- Ну, то чого ти паришся? Заїдь завтра на станцію…
- Капець! Ти знаєш, що таке станція? Ти знаєш, що вони мені впхають?
Наталка знизає плечима:
- П-ф-ф-ф… Ну, так… Наша пісня гарна нова… Як завжди – ніхто, крім тебе нічого не вміє робити.
- А ні?! Всі тільки й думають – якого б то лоха «наколоти» і «взути».
- Міняй сам.
- Поміняю…
Я довго ще сидітиму в задумі на кухні, питиму чай, потім піду в душ, а за кілька хвилин сяду на край ліжка…
Малий грався за компом в якусь «аркаду», з кухні тягнувся запах якихось смаколиків, Наталка грюкала кастрюлями та сковорідками.
Я важко опустився на стілець.
- Мий руки, скоро вечерятимем… Щось трапилось?
- Компенсатори цокотять… - сказав я і раптом гучно розреготався.
Наталка запитально-здивовано дивилась на мене. Капець! Ну, от як же я люблю, коли вона так округлює ті свої очі кольру оливок. Ех-х… Банально, але – втонути можна. Це правда.
- Та… Не зважай. Все гаразд. Завтра не працюватиму. Відвезу вас із малим і – в гараж, мінятиму.
- То надовго?
- Ай… Побачимо.
Не люблю я загадувати наперед, зурочити боюсь. От тільки скажу: «П-ф-ф-ф… Легкотня, пару годин» і… Капець! Знай, що гайка (або болт) таки не відкрутиться.
Все було так, як передбачав – грьобані компенсатори не залишали ні за вечерею, ні в туалеті, ні в душі. Кажуть, що дива – поруч, в буденності. Та так воно і є. Пацан (ну, я, тобто) по паралельних світах, мікросах мандрує, фіг в таке хто повірить, а йому в голову в’їлись гідрокомпенсатори, частина досить-таки примітивного механізму.
Наталка щось цокотіла пальчиком в телефоні, я присів на край ліжка і запитав, просто так, для проформи, аби щось сказати:
- Що пишуть?
- Не знаєш, що? Все, як завжди – коханці проходу не дають, зваблюють.
- Покажи.
- Як то ти там кажеш? Счаз!
- Гляди мені, я не ревнивий, але хату спалю...
- Чию?
- Нашу, звичайно.
Наталка відірвалась від екрана і раптом, дивлячись прямо в мої «зрадливі» зелені очі, запитала:
- Саш… Тебе до цього часу не попустило? Чесно тільки…
- Щодо компенсаторів?
- Щодо дупопаторів! Ти знаєш, про що я.
Так, знав я, про що вона, добре знав. Про мої ревнощі. Знав, але захотілося, що називається «увімкнути дурня». Хоча – ні, краще не треба. Наталка може й образитись.
- Ти знаєш, що таке «цугцванг»? – запитав я замість відповіді.
- Я запитую?! – тебе не попустило?! – в її голосі вже з’явився ледь помітний крицевий відтінок.
- Цугцванг, Натусю, це, коли…
- При чому тут цугцванг? Я знаю, що це таке.
- Як би я не відповів зараз – однаково буде погано. Але… Гаразд. Гаразд, люба, я скажу… Я зараз все тобі скажу… - краєм ока я помітив, що телефон Наталка вже відклала.
- Я скажу… Не збирався, але, якщо ти так хочеш, то скажу… Не знаю, чи ти рада будеш тому, що я скажу…
- Що ти там бурмочеш?
- Р-р-р-га-в-в-в! – з різким розворотом я рвонувся до Наталки і звалив її на подушки.
- Загризу тебе!
- Придурок… - в її голосі вже не було роздратування, обурення було награним, губи привітними, а груди – звабливими і теплими.
Удар кулачка в плече був ледь відчутним, спротив – слабким. Найкрасномовнішим індикатором ситуації було те, як вона відповідала на мої поцілунки.
- Дурбецало… - гаряче Наталчине дихання торкнулося мого вуха, а зубки вчепились за нього, коли вона перевернула мене на спину. В тому напівшепоті-напівстогоні вже не було й краплі роздратування.
Думки про компенсатори з їхнім цоканням згинули десь у темній безодні забуття, канули в Лету…
Наталчині сідниці притискались до моїх стегон, долоня – на її животі… Я не засинав – провалювався в нірвану...
***
Спека – неймовірна, хоча, й терпима. Мені, якому +40 завжди краще, ніж -2 – терпимо. Виявляється, то лише на телевізійній картинці здається, що пустеля – це майже ідеально гладка поверхня, що тут немає доріг – куди хочеш, туди і їдеш. Насправді, дороги є і тут – звивисті, місцями вибоїсті, місцями кам’янисті.
Далі буде
ID:
871184
Рубрика: Проза
дата надходження: 08.04.2020 02:44:08
© дата внесення змiн: 18.04.2020 02:58:33
автор: Котигорошко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Але... мені щось страшно...млоїть передчуття лиха, а я вже люблю героїв, співпереживаю)
і вчити незнайомі слова.
А по творові щось скажеш?
