– Скажи, матусенько, чому від нас так рано
Пішла ти мовчки за незвідану межу?
Чомусь болять, не заживають давні рани.
У снах до тебе відчайдушно знов біжу.
Але чомусь добігти так і не вдається.
І де той інший світ і досі не збагну.
Натомість, матінко, мені весь час здається,
Що ти тут близько, зовсім поряд, наяву.
Тож доторкнись хоч вітерцем! Візьми за руку
І поведи мене у спільні наші дні.
Де не кружляли ще над нами чорні круки,
А лиш літали в небі білі журавлі.
Згадай, прошу тебе, старі, забуті знімки,
Адже біжить так невблаганно сивий час.
Мов сірий дощ, змиває з пам'яті родзинки
Подій далеких, що так з'єднували нас.
Матусю рідна, заспівай знов колискову,
Адже сльозою часто серденько бринить.
Твій тихий голос хочу так почути знову,
Що відведе мене в дитинство хоч на мить.
Та ти мовчиш чомусь. Гойдаються фіранки.
Немов торкаєш їх легесенько крилом.
А може просто то вітриська забаганки?
А може просто то лише бентежний сон?
І хай лиш сон, який зникає на світанку,
А з ним і ти спішиш в незвідані світи.
А я про прощення благаю до останку,
За всі земні свої провини і гріхи.
За хвилювання і спричинені тривоги.
За смуток твій, що вартував тобі сльози́.
І хай полинеш знов до Божого порогу,
Не залишай! Приходь хоч інколи у сни.
Бо тільки ти даруєш впевненість і спокій.
Слугуєш тайним оберегом для душі.
І хай в розлуці ми багато довгих років,
Тебе люблю, як і раніше, у житті.
Лише прошу тебе, матусю, не мовчи...!
24. 02. 2020 Л. Маковей (Л. Сахмак)